Підвищення рівня фінансового забезпечення інноваційного розвитку підприємства

Скачати реферат “ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ”

2.1. Стратегічні орієнтири машинобудівних підприємств щодо обраних позицій на фінансових і не фінансових ринках

Із світової практики фінансування розвитку інноваційної діяльності загальновідомо, що однією з передумов зниження ризиків, пов’язаних з інноваціями є диверсифікування джерел і методів залучення фінансових ресурсів кредиторів та інвесторів, а також диверсифікування їх активів. Незаперечним фактом є те, що диверсифікація активів і пасивів суб’єктів інноваційного розвитку супроводжується постійним відкриттям і закриттям ними позицій на фінансових ринках. В умовах розвинутої системи фінансового менеджменту та поінформованості суб’єктів інноваційного розвитку про кон’юнктуру на фінансових ринках частота зміни позицій на фінансових ринках є фактором, який засвідчує зниження ризиковості залучення коштів для фінансування інноваційного розвитку.

На підставі ознайомлення із працями вітчизняних і зарубіжних науковців, матеріалами машинобудівних підприємствами (ЗАТ «Завод комунального транспорту», ТзОВ «Львівські автобусні заводи», ВАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів», ВАТ «Вінницький завод тракторних агрегатів» тощо) є підстави стверджувати, що обрані машинобудівними підприємствами позиції на фінансових ринках можуть суттєво впливати на рівень фінансового забезпечення їх інноваційного розвитку. З метою побудови методичних рекомендацій із позиціонування машинобудівних підприємств на фінансових ринках для підвищення рівня фінансового забезпечення їх інноваційного розвитку побудовано класифікацію можливих позицій (рис. 2.1) і розкрито їх сутність (табл. 2.1).

 

Зайняття машинобудівними підприємствами вказаних позицій відбувається за допомогою реалізації ними фінансових операцій (рис. 2.2). Незважаючи на високу розвинутість фінансових ринків при позиціонуванні реалізовують всього три види операцій: на купівлю і на продаж активів, а також кредитні операції. За терміном здійснення їх поділяють на поточні та строкові. На валютних і фондових ринках до поточних належать операції [24-26; 48; 58; 62]:

q  тод (поставка активу сьогодні);

q  том (поставка активу наступного робочого дня);

q  спот (поставка активу на другий робочий день).

            Щодо строкових операцій, то вони реалізовуються на контрактній основі терміном від 1 до 12 місяців. В основі усіх без винятку строкових контрактів (похідних цінних паперів або деривативів) використовується прогнозна

Таблиця 2.1

Характеристика позицій машинобудівних підприємств на фінансових ринках

Назва позицій

Характеристика позицій

Відкрита

Відкрита позиція означає володіння машинобудівним підприємством на певну дату фінансовим активом, за яким існує ризик зниження його вартості нижче вартості придбання, а також ризик недоотримання доходу від володіння цим активом. Джерелом цього ризику є невідповідність між обсягами купівлі та продажу машинобудівним підприємством певного активу.

Відкрита абсолютно довга

Відкрита абсолютно довга позиція виникає у результаті придбання машинобудівним підприємством певного фінансового активу і відсутність операцій із продажу цього активу.

Відкрита частково довга

При відкритій частково довгій позиції обсяг купівлі машинобудівним підприємством певного активу перевищує обсяг його продажу.

Відкрита абсолютно коротка

Відкрита абсолютно коротка позиція виникає у результаті продажу машинобудівним підприємством певного фінансового активу і відсутність операцій із придбання цього активу.

Відкрита частково коротка

При відкритій частково короткій позиції обсяг продажу машинобудівним підприємством певного активу перевищує обсяг його купівлі.

Закрита

Закрита позиція виникає у результаті реалізації арбітражної операції. Вона означає, що ймовірність ризику зниження вартості активу нижче вартості його придбання, а також ризику недоотримання доходу від володіння цим активом зведена до мінімуму шляхом використання строкового контракту на купівлю або на продаж цього активу на економічно вигідних для його власника умовах. За змістом закрита позиція протилежна до відкритої.

Закрита дальня

Закрита дальня позиція означає використання машинобудівним підприємством сприятливих умов для реалізації арбітражу як комбінації поточної операції із продажу активу і строкової операції з його придбання. Таку позицію обирають у випадку, коли існує прогноз зниження протягом майбутніх місяців ринкової вартості певного активу.

Закрита ближня

Закрита ближня позиція означає використання машинобудівним підприємством сприятливих умов для реалізації арбітражу як комбінації поточної операції із придбання активу і строкової операції з його продажу. Таку позицію обирають у випадку, коли існує прогноз зростання протягом майбутніх місяців ринкової вартості певного активу.

Нульова

Нульова позиція за певним фінансовим активом означає відсутність на балансі машинобудівного підприємства цього активу і відповідно неможливість отримання доходу чи збитку пов’язаного з цим активом.

(форвардна) вартість активів. У табл. 2.2 розкрито сутність основних строкових операцій, які можуть використовуватись машинобудівними підприємствами при позиціонуванні на фінансових ринках.

У результаті реалізації фінансових операцій виникають доходи і витрати поточного і майбутніх періодів. До поточних доходів і витрат відносять ті, які виникли відразу у результаті реалізації фінансової операції. Їх у відповідності до міжнародних і національних стандартів бухгалтерського обліку відображають у звіті про фінансові результати. Щодо доходів і витрат майбутніх періодів, то їх розглядають з позиції активів і пасивів підприємства. Як відомо, під активами розуміють ресурси, які мають потенційну здатність приносити підприємству прибуток, а під пасивами – ресурси, які мають потенційну здатність приносити підприємству витрати.

Таблиця 2.2

Основні строкові операцій та їх види

Назви строкових операцій

Види контрактів, за допомогою яких реалізовуються операції

Сутність операцій, предмети контрактів

Відмінності між строковими контрактами

 

 

Форвардна операція

 

 

Форвардний контракт

 

 

 

Передбачає зобов’язання емітента та інвестора купити або продати активи в певний час у майбутньому за ціною, зафіксованою у контракті.

Як правило, форвардні контракти використовуються на позабіржовому ринку, зокрема міжбанківському. Вони не стандартизовані за формою, сумою, терміном і місцем укладання і виконання

 

 

 

 

Ф’ючерсна операція

 

 

 

 

Ф’ючерсний контракт

Ф’ючерсні контракти є біржовими зобов’язаннями для емітента та інвестора. Відмовитись від виконання контракту можна тільки за взаємною згодою обох сторін. Ними торгують лише у певні біржові дні. Ці контракти стандартизовані за формою, сумою, терміном і місцем укладання і виконання. При підписанні ф’ючерсного контракту інвестор сплачує емітентові премію у формі початкового (підтримуючого) внеску, величина якого протягом терміну дії контракту може коливатись у залежності від ринкової вартості активів, які лежать у контракті.

 

 

Опціонна операція

 

 

Опціонний контракт

Передбачає зобов’язання емітента і право інвестора купити або продати активи в певний час у майбутньому за ціною, зафіксованою у контракті.

Опціонні контракти є біржовими зобов’язаннями для емітентів та правом для інвесторів. Інвестори в разі виникнення несприятливої ринкової кон’юнктури можуть відмовитись від їх виконання без згоди емітента. Ними торгують лише у певні біржові дні. Ці контракти стандартизовані за формою, сумою, терміном і місцем укладання і виконання. У момент підписання контракту емітент отримує премію, яку присвоює незалежно від того, чи контракт буде виконано. Окрім опціонів на купівлю і на продаж розрізняють також опціони європейського (опціон має бути виконаний на дату, що вказана у контракті) і американського типу (опціон може бути виконаний у будь-який день до дати, що вказана у контракті). Крім того, серед опціонів виділяють варанти (контракт, який зобов’язує емітента корпоративних або боргових цінних паперів продати їх інвесторові за ціною нижчою за ринкову або нижчою за номінальну ціну).

 

У свою чергу, активи і пасиви поділяють також на поточні і довгострокові. Перші репрезентують ресурси, які, як очікується, принесуть підприємству дохід або витрати протягом одного року або протягом одного виробничого циклу. До других належать ті, які принесуть підприємству дохід або витрати протягом терміну який більший одного року або одного виробничого циклу.

Фінансові ресурси підприємства, які набули форми певного рівня фінансового забезпечення інноваційної діяльності машинобудівного підприємства (ФЗІДМП) є факторами внутрішнього середовища організації, які впливають на рішення фінансових менеджерів щодо обрання певної позиції на фінансових ринках і вибору конкретної операції для досягнення стратегічних орієнтирів (табл. 2.4). На обрання конкретної позиції та вибір операції безпосередній вплив мають також фактори зовнішнього середовища машинобудівного підприємства. До цих факторів, передусім, належать попит і пропозиція на активи, їх ринкова вартість, фінансовий стан емітентів цінних паперів, валютна політика НБУ тощо.

Таблиця 2.3

Види стратегічних орієнтирів застосування позицій машинобудівних підприємств на фінансових ринках і способи їх досягнення

Види позицій

Стратегічні орієнтири застосування позицій

Способи реалізації стратегічних орієнтирів

Активний

Пасивний

Відкриті

Підвищення фактичного рівня фінансового забезпечення розвитку інноваційної діяльності машинобудівного підприємства

Передбачає займання різних позицій в залежності від виявлення факторів, які засвідчують доцільність реалізації тих чи інших фінансових операцій

Передбачає займання однієї з позицій незалежно від виявлення факторів, які засвідчують доцільність реалізації тих чи інших фінансових операцій

Закриті

Збереження досягнутого  рівня фінансового забезпечення розвитку інноваційної діяльності машинобудівного підприємства

 

Як видно з рис. 2.2 за характером фінансові операції слід поділяти на прості і комбіновані. До простих належать поточні або строкові операції у результаті реалізації, яких у машинобудівного підприємства виникає відкрита позиція. Якщо ж позиція закрита, то очевидним є факт реалізації комбінованої (арбітражної операції). Як правило, розрізняють валютний, відсотковий, фондовий і товарний арбітраж (табл. 2.4).

            Арбітражні операції, незалежно від їх виду, здійснюють з метою отримання спекулятивного прибутку або з метою захисту активу від зміни його вартості. Одним з основних факторів, який визначає результативність закриття відкритих позицій машинобудівних підприємств на фінансових ринках є обгрутнованість прогнозування майбутніх курсів валют, відсоткових ставок на депозити і кредити, а також цін на товари, які є предметом біржової торгівлі.

            Зайняття машинобудівним підприємством конкретної позиції на фінансових ринках, як показали матеріали машинобудівних підприємств (ВАТ «Кременчуцький завод дорожніх машин», ВАТ «Миколаївський завод мастильного та фільтруючого обладнання», ВАТ «Луцький підшипниковий завод», ВАТ «Луцький автомобільний завод», ВАТ «Мотор Січ» тощо), відбувається у розрізі кожного активу зокрема, а не певної групи активів. Це зумовлено їх різною динамікою під впливом таких факторів, як фінансовий стан та імідж емітентів корпоративних та боргових цінних паперів, їх участь у інвестиційних проектах, диверсифікованість видів діяльності та обсяг ринкового попиту, який вони задовольняють, собівартість фінансових ресурсів кредиторів, особливості правового статусу емітентів цінних паперів, кредиторів, конвертованість валют, частота використання валюти для здійснення міжнародних трансакцій тощо. З огляду на це, стверджувати про наявність у машинобудівних підприємств стратегії реалізації стратегічних орієнтирів фінансового забезпечення розвитку інноваційної діяльності є некоректним. Проведені дослідження показують, що форматизації піддаються лише стратегії позиціонування машинобудівних підприємств у розрізі конкретних фінансових активів. Наявність змін позицій щодо конкретного фінансового активу за певний період часу засвідчує використання активної стратегії реалізації стратегічних орієнтирів, а відсутність змін позиції – використання пасивної стратегії реалізації стратегічних орієнтирів. Умовні приклади застосування таких стратегій показано на рис. 2.4 і 2.5. Фахівці у сфері фінансового менеджменту зазначають, що при високій диверсифікованості фінансових активів усереднення позицій для ідентифікування узагальнених стратегій реалізації стратегічних орієнтирів в принципі є можливим, проте виявлена стратегія для власників і керівників машинобудівних

Таблиця 2.4

Характеристики найпоширеніших арбітражних операцій

Види арбітражних операцій

Способи здійснення

Умови реалізації арбітражних операцій

Способи оцінювання економічної

ефективності арбітражних операцій

 

 

 

 

 

 

Валютний арбітраж

(своп операції)

Валютний депорт

Придбання базової валюти за спот-курсом продажу і одночасне укладання строкової угоди на продаж цієї ж валюти на таку саму суму за форвардним курсом купівлі.

При депорті отримується прибуток, якщо форвардний курс купівлі більший за спот курс продажу. У випадку, коли форвардний курс купівлі і спот курс продажу рівні між собою, то відбувається збереження вартості валюти, за якою була відкрита валютна позиція.

де Edv – ефективність депорту, %; х2 – спот-курс продажу базової валюти; х3 – форвардний курс купівлі базової валюти; t – термін здійснення операції, дні.

 

Валютний репорт

Продаж базової валюти за спот-курсом купівлі і одночасне укладання строкової угоди на придбання цієї ж валюти на таку саму суму за форвардним курсом продажу.

При репорті отримується прибуток, якщо форвардний курс продажу менший за спот курс купівлі. У випадку, коли форвардний курс продажу і спот курс купівлі рівні між собою, то відбувається збереження вартості валюти, за якою була відкрита валютна позиція.

де Edv – ефективність депорту, %; х1 – спот-курс купівлі базової валюти; х4 – форвардний курс продажу базової валюти; t – термін здійснення операції, дні.

Відсотковий арбітраж

Реалізовується шляхом одночасної реалізації депозитної і кредитної операцій.

Умовою забезпечення економічної ефективності відсоткового арбітражу є перевищення ставки за кредит над ставкою на депозит.

де Eva – ефективність відсоткового арбітражу, %; Sk – відсоткова ставка за кредитною угодою; Sd – відсоткова ставка за депозитною угодою; t – термін депозитної та кредитної угоди, дні.

Фондовий арбітраж

Фондовий депорт

Придбання фондового активу за поточною вартістю і одночасне укладання строкової угоди на продаж цього ж активу у майбутньому за обумовленою у контракті ціною.

При депорті отримується прибуток, якщо майбутня вартість активу вища за поточну вартість його продажу. У випадку, коли поточний і майбутня вартості рівні між собою, то відбувається збереження вартості активу, за якою була відкрита позиція на фондовому ринку.

де Edf – ефективність фондового депорту, %; v1 – поточна вартість фондового активу; v2 – майбутня вартість фондового активу; t – термін здійснення операції, дні.

 

Фондовий репорт

Продаж фондового активу за поточною вартістю і одночасне укладання строкової угоди на придбання цього ж активу у майбутньому за обумовленою у контракті ціною.

При репорті отримується прибуток, якщо майбутня вартість активу нижча за його поточну вартість. У випадку, коли поточна і майбутня вартості рівні між собою, то відбувається збереження вартості активу, за якою була відкрита позиція на фондовому ринку.

де Edv – ефективність фондового репорту, %; v1 – поточна вартість фондового активу; v2 – майбутня вартість фондового активу; t – термін здійснення операції, дні.

Товарний арбітраж

Товарний депорт

Придбання товару за поточною вартістю і одночасне укладання строкової угоди на продаж цього ж товару у майбутньому за обумовленою у контракті ціною.

При депорті отримується прибуток, якщо майбутня ціна товару вища за поточну ціну його продажу. У випадку, коли поточна і майбутня ціна рівні між собою, то відбувається збереження вартості товару, за яким була відкрита позиція на товарній біржі.

де Edt – ефективність товарного депорту, %; c1 – поточна ціна товару; c2 – майбутня ціна товару; t – термін здійснення операції, дні.

 

Товарний репорт

Продаж товару за поточною вартістю і одночасне укладання строкової угоди на придбання цього ж товару у майбутньому за обумовленою у контракті ціною.

При репорті отримується прибуток, якщо майбутня ціна товару нижча за його поточну ціну. У випадку, коли поточна і майбутня ціна рівні між собою, то відбувається збереження вартості товару, за яким була відкрита позиція на товарній біржі.

де Edv – ефективність товарного репорту, %; c1 – поточна ціна товару; c2 – майбутня ціна товару; t – термін здійснення операції, дні.

                     

Як бачимо, першим етапом є ідентифікування потреби підвищення рівня ФЗРІДМП. Ознаками потреби виконання цього завдання є невідповідність показників фінансової стійкості машинобудівного підприємства встановленим нормативам та показників прибутковості його інноваційної діяльності очікуваному рівню.

Своєю чергою, виявлення та аналізування стратегій реалізації стратегічних орієнтирів у розрізі кожного фінансового активу є необхідним для аналізування раціональності прийнятих рішень щодо реалізації фінансових операцій, повноти врахування факторів, які вплинули на вибір рішення, ідентифікування зміни рівня ФЗІДМП.

Незалежно від результатів аналізування досягнутого рівня ФЗІДМП наступними етапами досліджень фінансових менеджерів є аналізування факторів та вибір рішення щодо доцільності або недоцільності обрання машинобудівним підприємством певної позиції у розрізі кожного активу зокрема. При виявленні потреби підвищувати досягнутий рівень ФЗІДМП фінансовим менеджерам доцільно обирати відкриті позиції, що дозволить забезпечити фінансову стійкість машинобудівному підприємству і прибутковість інноваційної діяльності. Якщо ж рівень ФЗІДМП досить високий, і його важливим є зберегти, то фінансовим менеджерам варто реалізувати операції, у результаті яких позиції на фінансових ринках закриваються. Виконання цих етапів вимагає від фінансових аналітиків професійності, поінформованості та відповідальності за дії або бездіяльність щодо акумулювання, оброблення і використання фінансової інформації.

Прийняття рішення щодо обрання позиції за конкретним фінансовим активом супроводжується вибором фінансового інструменту, який дозволить реалізувати інтереси машинобудівного підприємства. Такими інструментами є корпоративні і боргові цінні папери, деривативи, валюти, банківські метали. Практичне використання цих інструментів може здійснюватись безпосередньо фінансовими менеджерами машинобудівного підприємства або посередниками (банками, інвестиційними та взаємними фондами).

            Протягом 2007-2008 рр. проводилось експертне дослідження на предмет виявлення рівня ефективності позиціонування машинобудівних підприємств на фінансових і не фінансових ринках. Отримана експертна інформація представлена у табл. 2.6-2.8, а також на рис. 2.11. Ознайомлення із матеріалами машинобудівних підприємств, зокрема ВАТ «Запорізький абразивний комбінат», ВАТ «Бородянський екскаваторний завод «Борекс», ВАТ «Кранобудівна фірма «Стріла», ТОВ «НВП БілоцерківМАЗ», ВАТ «Чернігівавтодеталь», ВАТ «Чернігівський інструментальний завод», ВАТ «Ямпільський приладобудівний завод», показало, що протягом 2007-2008 рр. спостерігався високий приріст як фінансових (9,46%) так, і не фінансових (8,908%) інвестиційних портфелів, що засвідчує активізування інвестиційної діяльності машинобудівних підприємств. Серед фінансових портфелів найбільший приріст спостерігався за рахунок збільшення кількості власників портфелів корпоративних і похідних цінних паперів. Протягом аналізованого періоду середній приріст цих портфелів становив 3% і 2,882% відповідно.

Таблиця 2.6

Види інвестиційних портфелів, якими володіли машинобудівні підприємства протягом 2004-2008 рр., % до попереднього року

Види інвестиційних портфелів

Роки

2004

2005

2006

2007

2008

Портфель росту

1,6

2,5

0,01

0,1

0,8

Портфель доходу

0,4

0,5

1,1

0,2

0,7

Портфель мінімізації ризиків

2,7

3,2

3,4

2,1

1,3

Агресивний портфель

1,14

0,25

0,89

1,32

0,21

Помірний портфель

1,3

1,6

0,74

1,71

2,54

Консервативний портфель

2,0

0,4

0,25

0,1

1,32

Високоліквідний портфель

1,1

4,2

3,74

0,2

0,74

Середньо ліквідний портфель

3,4

0,96

0,12

1,74

5,63

Низько ліквідний портфель

0,98

0,25

0,12

1,9

0,4

Короткостроковий портфель

1,25

1,6

0,01

0,7

3,2

Довгостроковий портфель

2,74

0,4

7,56

5,1

1,7

Портфель, що оподатковується

0,1

1,32

6,54

0,1

0,22

Портфель, що не оподатковується

0,2

0,74

1,12

0,2

4,2

Портфель із фіксованою структурою активів

2,1

5,63

2,45

2,1

1,32

Портфель із гнучкою структурою активів

4,8

3,78

0,25

2,33

0,75

Портфель фінансовий

5,65

8,75

4,71

14,89

13,3

Портфель не фінансовий

6,59

9,28

4,14

15,13

9,4

Комбінований портфель

0,74

0,1

1,87

1,32

0,47

Моноцільовий портфель

5,63

0,2

9,56

0,74

0,01

Поліцільовий портфель

2,12

2,1

5,47

5,63

0,01

Стартовий портфель

6,26

2,4

5,32

2,45

2,42

Реструктуризований портфель

0,25

0,25

0,1

6,32

0,25

Збалансований портфель

1,6

3,74

0,2

3,74

1,6

Незбалансований портфель

0,4

0,14

2,1

6,41

0,4

Розбалансований портфель

3,42

0,87

0,25

1,12

2,65

Національний портфель

6,24

1,44

3,74

1,11

7,95

Зарубіжний портфель

0,1

0,13

1,65

3,01

0,26

Міжнародний портфель

0,41

6,01

0,12

3,74

0,64

 

Щодо нефінансових портфелів, то за результатами експертного дослідження протягом аналізованого періоду спостерігався відносно однаковий приріст їх кількості, проте найбільш приріст виявлено стосовно портфелів, які сформовані із вкладень у будівлі і споруди. Цей факт пов’язаний із сучасною кон’юнктурою на будівельному ринку України. Як відомо вона характеризується стрімким зростанням цін на житло.

Таблиця 2.7

Види фінансових і не фінансових інвестиційних портфелів, якими володіли машинобудівні підприємства протягом 2004-2008 рр., % до попереднього року

Види інвестиційних портфелів

Роки

2004

2005

2006

2007

2008

Фінансові портфелі

Портфель корпоративних цінних паперів

2,11

3,54

1,6

2,12

5,63

Портфель боргових цінних паперів

1,32

1,32

0,4

2,54

1,66

Портфель похідних цінних паперів

0,41

1,32

1,32

0,41

0,15

Портфель вкладень коштів на банківські депозити

0,56

2,45

0,78

7,41

3,21

Валютний портфель

1,25

0,12

0,61

2,41

2,65

Не фінансові портфелі

Портфель вкладень у будівлі і споруди

1,32

1,6

2,12

5,63

1,65

Портфель вкладень у землю

1,32

4,22

1,32

0,41

0,22

Портфель вкладень у рухоме майно

1,6

3,21

0,01

3,24

0,36

Портфель вкладень у антикваріат

0,4

0,01

0,04

0,22

3,22

Портфель вкладень у коштовне каміння і метали

1,32

0,12

0,04

1,68

3,21

Портфель вкладень у твори мистецтва

0,63

0,12

0,61

3,95

0,74

 

Однією із характерних особливостей інвестиційних портфелів машинобудівних підприємств є те, що серед їх загальної кількості суттєво збільшилась кількість національних інвестиційних портфелів. Протягом аналізованого періоду середньорічний приріст цих портфелів становив 4,096%. Щодо зарубіжних і міжнародних інвестиційних портфелів, то їх приріст був не таким високим (1,03% і 2,184% відповідно). У цілому популяризація національних об’єктів інвестування і їх поєднання із зарубіжними засвідчує покращання інвестиційного клімату в Україні і поглиблення рівня диверсифікації ризиків пов’язаних з інвестиційною діяльністю.

Важливим є відзначити, що протягом оновленого періоду виявлено тенденцію до досить значного приросту стартових портфелів (3,77%). Ця інформація дозволяє стверджувати, що виявлена різноманітність інвестиційних портфелів досягнута новими учасниками інвестиційного ринку. Фахівці стверджують що з одного боку, диверсифікація видів інвестиційних портфелів є причиною потреби зниження ризиків у інвестиційній діяльності, а з другого боку – покращанням інвестиційної привабливості фінансових і не фінансових активів. На користь останнього свідчить також те, що протягом аналізованого періоду суттєво зросла кількість довгострокових інвестиційних портфелів. Їх середньорічний приріст становив 3,5%.

Фінансові менеджери, які виступали респондентами під час експертного дослідження зазначають, що більшість машинобудівних підприємств формують інвестиційні портфелі на засадах використання кон’юнктурного (ситуаційного) підходу. Тобто, рішення щодо формування нових або переформування існуючих портфелів базуються не на розробці довгострокової фінансової стратегії стосовно усіх можливих об’єктів інвестування, а формуються із врахуванням пріоритетів підприємств, факторів, які діють на ефективність тих чи інших інвестиційних операцій, можливостей фінансових менеджерів отримувати і використовувати інформацію про зміну ринкової кон’юнктури. З огляду на це, факт майже однакового середньорічного приросту моноцільових (3,228%) та поліцільових (3,066%) інвестиційних портфелів експерти вважають закономірним явищем, яке супроводжує практично усі інвестиційні ринки, які динамічно розвиваються.

            Незважаючи на динамічність розвитку інвестиційних ринків та необхідність перманентного переформування інвестиційних портфелів у різних регіонах України виявлено неоднаковий рівень активності машинобудівних підприємств щодо переформування інвестиційних портфелів. Як видно з рис. 2.11 найбільш активно інвестиційні портфелі переформовуються у Центральному (44,71%) та Східному (2212%) регіонах України, що пов’язано із регіональною незбалансованістю рівня розвитку інвестиційної діяльності та концентрацією машинобудівних підприємств у Центральному та Східному регіонах України.

            У табл. 2.8 наведено динаміку прибутковості інвестиційних портфелів машинобудівних підприємств протягом 2004-2008 рр. Як бачимо, протягом

Таблиця 2.8

Прибутковість інвестиційних портфелів машинобудівних підприємств протягом

2004-2008 рр., % до попереднього року.

Межі прибутковості

Роки

2004

2005

2006

2007

2008

Від 0 до 25%

1,01

0,03

0,77

0,26

1,65

Від 25,1 до 50%

1,22

2,12

2,01

3,65

4,12

Від 51 до 75%

1,22

2,36

0,70

0,32

1,89

Від 75,1 до 100%

0,36

-

0,22

1,32

0,45

Більше 100%

-

0,41

1,71

-

-

 

аналізованого періоду машинобудівні підприємства володіли досить прибутковими інвестиційними портфелями. Найвищі середньорічні прирости прибутковості портфелів виявлено у межах від 25,1% до 50%. Вони щорічно зростали у середньому на 2,624%. Фахівці стверджують, що прибутковість інвестиційних портфелів найбільшою мірою досягається за рахунок реалізації інвестиційних операцій із нерухомістю, банківськими металами та деривативами, проте визнають, що в міру стабілізації фінансових ринків і зниження рівня інфляції прибутковість сформованих з фінансових активів буде знижуватись, а рентабельність вкладень у акції, облігації та іноземну валюту зростатиме.

            Отже, проведене експертне дослідження дозволило дійти таких висновків:

·         серед фінансових портфелів найбільший приріст спостерігався за рахунок збільшення кількості власників портфелів корпоративних і похідних цінних паперів;

·         протягом аналізованого періоду мав місце відносно однаковий приріст не фінансових інвестиційних портфелів, проте найбільш приріст виявлено стосовно портфелів, які сформовані із вкладень у будівлі і споруди, що пов’язано із сучасною кон’юнктурою на будівельному ринку України;

·         серед загальної кількості інвестиційних портфелів машинобудівних підприємств суттєво збільшилась кількість національних інвестиційних портфелів, що засвідчує покращання інвестиційного клімату в Україні і поглиблення рівня диверсифікації ризиків пов’язаних з інвестиційною діяльністю;

·         мала місце тенденція досить значного приросту стартових і довгострокових інвестиційних портфелів. Вона викликана потребою зниження ризиків у інвестиційній діяльності та покращанням інвестиційної привабливості фінансових і не фінансових активів;

·         серед інвестиційних портфелів машинобудівних підприємств має місце факт майже однакового середньорічного приросту моноцільових та поліцільових інвестиційних портфелів;

·         у різних регіонах України виявлено неоднаковий рівень активності машинобудівних підприємств щодо переформування інвестиційних портфелів. Це пов’язано із регіональною незбалансованістю рівня розвитку інвестиційної діяльності та концентрацією машинобудівних підприємств у Центральному та Східному регіонах України;

·         протягом аналізованого періоду машинобудівні підприємства володіли досить прибутковими інвестиційними портфелями. Прибутковість найбільшою мірою досягнута за рахунок реалізації інвестиційних операцій із нерухомістю, банківськими металами та деривативами.

 

2.2. Методи управління фінансовим забезпеченням інноваційної діяльності машинобудівних підприємств

            Узагальнення огляду літературних джерел показало, що поняття «леверидж» здебільшого трактують як фінансовий механізм управління прибутком підприємства, який забезпечує оптимальне співвідношення між певними показниками економічного розвитку підприємств, зокрема окремими видами капіталу і витратами. Незважаючи на досить часте використання даного поняття вітчизняними і зарубіжними науковцями, сутність, види і особливості застосування левериджу для розвитку різних видів діяльності, зокрема інвестиційної, у науковій літературі описано досить фрагментарно. З огляду на це, доцільним є виділити сутнісні ознаки левериджу і встановити види взаємозв’язків між ними з метою уточнення даного поняття і його видів.

            На засадах застосування загальнонаукового принципу заперечення доцільно сформулювати аргументи на користь доведення того, що леверидж є значно ширшим поняттям за фінансовий механізм управління прибутком підприємства, який забезпечує оптимальне співвідношень між певними показниками економічного розвитку підприємства. Такими аргументами є:

  • оптимальне співвідношення між показниками економічного розвитку підприємства може забезпечуватись не тільки управлінням прибутком, а й за допомогою переоцінювання майна, управління заборгованістю, диверсифікування активів і джерел їх фінансування тощо;
  • леверидж не є суто фінансовим механізмом, оскільки може реалізовуватись за допомогою удосконалення таких виробничо-господарських процесів, як постачання, виробництво, збут.

З огляду на це, під левериджем слід розуміти сукупність методів управління виробничо-господарськими процесами, які націлені на забезпечення оптимальних співвідношень між показниками економічного розвитку підприємства з метою досягнення стратегічних орієнтирів.

Як правило, виділяють операційний (механізм впливу на суму та рівень прибутку через зміну співвідношення постійних і змінних витрат), фінансовий (механізм впливу на рівень рентабельності власного капіталу через зміну співвідношення власних і залучених коштів) і капітальний (співвідношення між власними і залученими ресурсами підприємства) леверидж [16; 18]. Виділення видів левериджу зарубіжними і вітчизняними науковцями є суперечливим і досить умовним, оскільки фінансова категорія «прибуток» фігурує у всіх видах левериджу. Крім того, такі показники, як власні і залучені кошти підприємства, постійні і змінні витрати, є взаємопов’язаними. Вони прямо впливають на величину прибутку.

Проведені дослідження показали, що доцільнішим є виділяти леверидж не за видами діяльності машинобудівного підприємства (фінансовий та операційний леверидж), а за групами показників економічного розвитку машинобудівного підприємства. Наприклад, леверидж фінансової стійкості, леверидж інвестиційної привабливості та інноваційного потенціалу підприємства, леверидж інноваційного розвитку тощо. Вказані види левериджу можуть застосовуватись окремо або у комбінації один з одним. Тобто у залежності від кількості груп показників леверидж можна ідентифікувати як однокритеріальний, двокритеріальний, трикритеріальний тощо.

У монографії розглядається двокритеріальний леверидж, а саме: леверидж фінансової стійкості машинобудівного підприємства та прибутковості його інноваційної діяльності.

Передумовою результативного застосування левериджу, як методу управління виробничо-господарськими процесами, які націлені на забезпечення оптимальних співвідношень між показниками економічного розвитку підприємства з метою досягнення стратегічних орієнтирів є високий рівень формалізації цілей підприємства, методів їх досягнення, виробничо-господарських процесів, показників, які їх характеризують, способів ідентифікування факторів, які впливають на рівень реалізації встановлених цілей, методів стимулювання або обмеження дії виявлених факторів тощо. В цілому формалізація має забезпечити керівників підприємства системою алгоритмів формування і реалізації управлінських рішень, що націлені на розв’язання будь-яких виробничо-господарських проблем. Критеріями вибору і реалізації конкретних рішень у цій системі мали б служити очікувані значення показників економічного розвитку та співвідношення між ними, а саме показників фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності підприємства.

            Теоретики сучасного менеджменту і керівники підприємств серед методів формалізації цілей організації найчастіше називають дерево цілей. При формуванні дерева цілей за основу може використовуватись організаційна структура управління організацією (рис. 2.8 а), виробничо-господарські процеси (рис. 2.8 б), класифікація груп працівників (рис. 2.8 в) тощо. Незалежно від того як побудоване дерево цілей, стратегічні орієнтири залишаються однаковими, проте системи показників, які відображають очікувані значення встановлених цілей, є різними. Наведені на рис. 4.1 варіанти дерева цілей організації, як правило, розглядаються практиками не

як альтернативи, а застосовуються паралельно з метою конкретизації системи цілей у різних форматах.

            Для побудови комбінованого варіанту дерева цілей у розрізі організаційної структури управління організацією, виробничо-господарських процесів та працівників керуючої та керованої підсистем управління необхідно:

1)      встановити місію і довгострокові цілі організації;

2)      визначити завдання виробничо-господарських цілей організації;

3)      ідентифікувати, які з підрозділів організації залучені до реалізації конкретних виробничо-господарських циклів;

4)       встановити завдання підрозділів, залучених до реалізації виробничо-господарських циклів;

5)      конкретизувати завдання керівників підрозділів організації та їх підлеглих.

Враховуючи вищевказане, ієрархічно формалізована схема цілей організації мала б набути такого вигляду (рис. 2.9)

Цілі ФЗІДМП належать до фінансово-інвестиційного циклу. Для результативного застосування левериджу, як методу управління виробничо-господарськими процесами, система цілей ФЗІДМП повинна бути формалізованою також у розрізі кількісних та якісних показників, які характеризують досягнення встановлених цілей, а також у розрізі критеріїв, яким цілі повинні відповідати. Етапами процесу створення системи показників ефективності діяльності машинобудівного підприємства у відповідності до вищевказаної системи цілей є:

1)      показники, які характеризують реалізацію місії і довгострокових цілей організації;

2)      показники, які характеризують ефективність конкретних виробничо-господарських процесів;

3)      показники, які характеризують ефективність діяльності підрозділів, залучених до реалізації виробничо-господарських циклів;

4)      показники, які характеризують результативність діяльності керівників підрозділів організації та їх підлеглих.

З огляду на те, що у монографії розглядається двокритеріальний леверидж, тобто леверидж фінансового стану та рівня прибутковості інноваційної діяльності підприємства, то ієрархія показників, в системі яких слід встановлювати оптимальні співвідношення, показано на рис. 2.10. Як бачимо, серед наведених груп показників виділено показники, які характеризують відповідність реалізації етапів інноваційного процесу встановленим критеріям у розрізі виробничо-господарських циклів. Виділення цієї групи показників обумовлено тим, що до інвестиційного процесу машинобудівного підприємства, як правило, залучені практично усі підрозділи у відповідності до їх участі у виробничо-господарських циклах організації. З огляду на це, від результативності їх роботи залежить своєчасність і ефективність інноваційної діяльності підприємства.

Трактування цієї, як і інших груп показників, слід здійснювати у напрямку виявлення факторів внутрішнього і зовнішнього середовища організації, які впливають на ФЗІДМП. У економічному аналізі у залежності від класифікаційних ознак виділяють виробничо-економічні та соціальні, основні та другорядні, інтенсивні та екстенсивні, кількісні та якісні, постійні та тимчасові, загальні та специфічні, об’єктивні та суб’єктивні фактори тощо.

Ідентифікування приналежності фактору до конкретних груп означає конкретизацію його сутнісних характеристик. В умовах левериджу фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності машинобудівного підприємства доцільно виділяти такі групи факторів:

  • за ступенем впливу (основні та додаткові);
  • за внутрішнім змістом (кількісні та якісні);
  • за характером дії (об’єктивні та суб’єктивні);
  • за джерелом виникнення (внутрішні та зовнішні).

У табл. 2.9 наведено сутнісні ознаки, які характеризують фактори, що впливають на ФЗІДМП. Фактори, ідентифіковані фінансовим аналітиком, одночасно належать до кожної класифікаційної ознаки. Ключовим завданням є безпомилково встановити, до яких саме груп належить фактор.

Таблиця 2.9

Ознаки, які характеризують фактори, що впливають на ФЗІДМП

Класифікаційні ознаки факторів

Групи факторів

Сутнісні ознаки груп факторів

За ступенем впливу

Основні

Фактори, які виступають змінними величинами при розрахунку показників, що характеризують ФЗІДМП

Додаткові

Фактори, які враховуються при аналізуванні значень змінних величин, використаних при розрахунку показників, що характеризують ФЗІДМП

За внутрішнім змістом

Фактори

позитивної дії

Фактори, які забезпечують покращання значень показників, що характеризують ФЗІДМП

Фактори

негативної дії

Фактори, які зумовлюють погіршення значень показників, що характеризують ФЗІДМП

За характером дії

Об’єктивні

Внутрішній зміст цих факторів не залежить від людського фактору

Суб’єктивні

Фактори, внутрішній зміст яких залежить від людського фактору

За джерелом виникнення

Внутрішні

Джерелом виникнення цих факторів є внутрішнє середовище організації

Зовнішні

Джерелом виникнення цих факторів є внутрішнє середовище організації

За можливістю впливу на фактор

Регульовані

Фактори, на внутрішній зміст яких можна вплинути

Нерегульовані

Фактори, на внутрішній зміст яких вплинути не можливо

 

            В умовах левериджу фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності машинобудівного підприємства діють такі фактори, як величина та структура витрат, доходів, прибутку, власного капіталу, зобов’язань, валюти балансу, тривалість виробничого циклу, тривалість обороту, рівень диверсифікованості інвестиційного портфеля та пасивів підприємства, продуктивність праці, методи нарахування амортизації і оцінювання вартості товарно-матеріальних запасів, рівень облікової ставки НБУ, визначеність правових умов щодо здійснення певних фінансових операцій тощо.

            У табл. 2.10 наведено формалізовану характеристику цих факторів.

Таблиця 2.10

Формалізована характеристика факторів, які діють в умовах левериджу фінансової стійкості та прибутковості інвестиційної діяльності підприємства

№ з/п

Типи факторів

Характеристики типів факторів

  1.  

ОПОВР

Основні, позитивні, об’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ОПОВН

Основні, позитивні, об’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ОПОЗР

Основні, позитивні, об’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ОПОЗН

Основні, позитивні, об’єктивні, зовнішні, нерегульовані

  1.  

ОПСВР

Основні, позитивні, суб’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ОПСВН

Основні, позитивні, суб’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ОПСЗР

Основні, позитивні, суб’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ОПСЗН

Основні, позитивні, суб’єктивні, зовнішні, нерегульовані

  1.  

ОНОВР

Основні, негативні, об’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ОНОВН

Основні, негативні, об’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ОНОЗР

Основні, негативні об’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ОНОЗН

Основні, негативні, об’єктивні, зовнішні, нерегульовані

  1.  

ОНСВР

Основні, негативні, суб’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ОНСВН

Основні, негативні, суб’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ОНСЗР

Основні, негативні, суб’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ОНСЗН

Основні, негативні, суб’єктивні, зовнішні, нерегульовані

  1.  

ДПОВР

Додаткові, позитивні, об’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ДПОВН

Додаткові, позитивні, об’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ДПОЗР

Додаткові, позитивні, об’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ДПОЗН

Додаткові, позитивні, об’єктивні, зовнішні, нерегульовані

  1.  

ДПСВР

Додаткові, позитивні, суб’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ДПСВН

Додаткові, позитивні, суб’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ДПСЗР

Додаткові, позитивні, суб’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ДПСЗН

Додаткові, позитивні, суб’єктивні, зовнішні, нерегульовані

  1.  

ДНОВР

Додаткові, негативні, об’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ДНОВН

Додаткові, негативні, об’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ДНОЗР

Додаткові, негативні об’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ДНОЗН

Додаткові, негативні, об’єктивні, зовнішні, нерегульовані

  1.  

ДНСВР

Додаткові, негативні, суб’єктивні, внутрішні, регульовані

  1.  

ДНСВН

Додаткові, негативні, суб’єктивні, внутрішні, нерегульовані

  1.  

ДНСЗР

Додаткові, негативні, суб’єктивні, зовнішні, регульовані

  1.  

ДНСЗН

Додаткові, негативні, суб’єктивні, зовнішні, нерегульовані

           

Ідентифікування типу факторів є необхідною, але недостатньою умовою формалізації. Фінансовий аналітик для своєчасного формування і реалізації раціональних управлінських рішень потребує формалізації сукупності методів стимулювання або обмеження дії виявлених факторів. Як бачимо з табл. 2.11, кожен другий фактор є регульованим, тобто керівники підприємства здатні в залежності від внутрішнього змісту факторів про- стимулювати їх дію або навпаки обмежити. До цих факторів належать 1, 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 17, 19, 21, 23, 25, 27, 29, 31. До усіх інших типів факторів, незалежно від їх внутрішнього змісту, менеджери змушені пристосовуватись. У табл. 24 наведено групи методів за допомогою яких можна діяти на регульовані типи факторів. Вибір методу, за допомогою якого можна впливати на дію того чи іншого фактору, залежить від ситуації, в якій керівник ухвалює рішення, його поінформованість про стан об’єкта управління, внутрішню та зовнішню мотивацію керівника, досвід застосування конкретних методів тощо. З огляду на це, є сенс формалізувати умови, в яких фінансовим менеджером розробляється управлінське

 

Таблиця 2.11

Групи методів, за допомогою яких можна впливати на регульовані типи факторів

Типи факторів

Методи, націлені на обмеження впливу факторів

Методи стимулювання впливу факторів

Об’єктивних

Суб’єктивних факторів

Об’єктивних

Суб’єктивних

Внутрішніх

Зовнішніх

Внутрішніх

Зовнішніх

Внутрішніх

Зовнішніх

Внутрішніх

Зовнішніх

ОПОВР

-

-

-

-

+

-

-

-

ОПОЗР

-

-

-

-

-

+

-

-

ОПСВР

-

-

-

-

-

-

+

-

ОПСЗР

-

-

-

-

-

-

-

+

ДПОВР

-

-

-

-

+

-

-

-

ДПОЗР

-

-

-

-

-

+

-

-

ДПСВР

-

-

-

-

-

-

+

-

ДПСЗР

-

-

-

-

-

-

-

+

ОНОВР

+

-

-

-

-

-

-

-

ОНОЗР

-

+

-

-

-

-

-

-

ОНСВР

-

-

+

-

-

-

-

-

ОНСЗР

-

-

-

+

-

-

-

-

ДНОВР

+

-

-

-

-

-

-

-

ДНОЗР

-

+

-

-

-

-

-

-

ДНСВР

-

-

+

-

-

-

-

-

ДНСЗР

-

-

-

+

-

-

-

-

 

рішення щодо застосування конкретного методу або групи методів для впливу на фактори, які діють в умовах левериджу фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності підприємства. Це дозволить оперативно оцінювати ризиковість ухвалених рішень щодо ФЗІДМП. Проведені дослідження дозволили формалізувати умови, в яких фінансовими менеджерами розробляються управлінські рішення на засадах виділення факторів ризику, способів їх ідентифікування та оцінювання, а також формування узагальнюючого висновку щодо умов формування управлінських рішень. Серед факторів ризику виділено спосіб формування рішення, рівень поінформованості керівника або групи керівників про об’єкт, стосовно якого формується рішення, рівень мотивації розробників і реалізаторів рішення, а також наявність у них досвіду щодо застосування конкретних методів стимулювання або обмеження дії виявлених факторів. Як відомо, управлінські рішення можуть ухвалюватись одноосібно або колективно. Фахівці стверджують, що раціональність рішення не залежить від способу його формування, проте зазначають, що при формуванні одноосібних рішень ризик ухвалення нераціонального рішення є високим. Колективне формування управлінських рішень забезпечує економію витрат часу на розробку рішення, дозволяє суттєво розширити кількість альтернативних варіантів розв’язання проблеми, сприяє більш ретельній аргументації обраного варіанту рішення, підвищує рівень взаємної відповідальності розробників рішення.

Щодо поінформованості керівника або групи керівників про об’єкт, стосовно якого формується рішення, то, фахівці стверджують, що цей фактор є ключовим в ухваленні будь-яких управлінських рішень. Його характеризує повнота, своєчасність і достовірність управлінської інформації. Вказані характеристики, з огляду на часові обмеження на пріоритети керівників підприємства, значною мірою є суб’єктивними. Їх трактування, як правило, змінюється в залежності від обставин. З огляду на це, для побудови і ефективного використання левериджу як сукупності методів управління виробничо-господарськими процесами, які націлені на забезпечення оптимальних співвідношень між показниками економічного розвитку підприємства з метою досягнення стратегічних орієнтирів доцільним є формалізувати види управлінської інформації та спосіб її оцінювання.

До факторів ризику належать також рівень мотивації розробників та реалізаторів управлінських рішень і наявність у них досвіду щодо застосування конкретного методу стимулювання або обмеження впливу факторів, які діють в умовах левериджу фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності підприємства. Перший з вказаних факторів доцільно розглядати з позиції внутрішніх потреб розробників рішення, а також з позиції наявності цільового впливу використовуваної на підприємстві системи стимулювання на управлінських працівників, зокрема фінансових менеджерів. Узагальнення огляду літературних джерел і матеріалів підприємств дозволило виділити такі види внутрішніх мотивів менеджерів залучених до ФЗІДМП:

  • самовираження через формування креативних ідей та співучасть в реалізації успішних управлінських рішень;
  • кар’єрний ріст за будь-яку ціну;
  • покращання матеріального та соціального забезпечення;
  • завоювання авторитету і покращання взаємовідносин із іншими членами колективу.

Щодо використовуваної на підприємстві системи стимулювання управлінських працівників, то практично усі з досліджених систем передбачають застосування методів впливу на працівників на основі врахування як потреб організації, так і особистих потреб осіб, відповідальних за формування і реалізацію управлінських рішень. Формалізація вказаного фактору вимагає створення алгоритму ідентифікування рівня розвитку системи мотивування управлінських працівників на засадах врахування у керівників досвіду щодо застосування конкретних методів стимулювання або обмеження дії факторів, які діють в умовах левериджу фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності підприємства. Розроблений алгоритм показано на рис. 2.11.

Виявлення найбільш актуального для менеджера мотиву є необхідним для прогнозування його поведінки і вибору найбільш дієвих методів впливу на продуктивність його праці. Виконати це завдання можливо шляхом спостереження за поведінкою особи, а також за допомогою усного або письмового опитування менеджера чи його співробітників. На підприємствах із розвинутою системою менеджменту вказана інформація формується у централізовану базу даних підприємства, яка використовується для аналізу характеру змін потреб працівників протягом аналізованого періоду, а також для виявлення факторів, які зумовили ці зміни. Така база даних значною мірою характеризує рівень розвитку системи мотивування управлінських працівників, проте її наявність без формалізації типів керівників немає практичного значення. Кожен управлінський працівник належить до одного із 27 соціально-психологічних типів, яким відповідають конкретні групи методів мотивування [50].

            Ідентифікувавши тип керівника, можливо безпомилково встановити рівень обґрунтованості використовуваних методів впливу на їх поведінку [50]. Результативність застосування менеджером конкретних методів управління значною мірою залежить від його управлінського досвіду, а також від його характеру, внутрішніх потреб і соціально-психологічного типу. З огляду на це, вибір способу впливу на працівника необхідно здійснювати із врахуванням вищевказаних обставин. Щодо оцінювання результативності застосування методів мотивування, то заслуговують на увагу методичні рекомендації запропоновані І.Процик (додаток А) [50].

            Як видно з рис. 2.11 виявлення факту наявності негативного досвіду менеджера у застосуванні конкретних методів управління, а також виявлення негативного результату цілеспрямованого впливу системи мотивування на менеджера, вимагає групування та аналізування причин, які зумовили низький рівень розвитку використовуваної системи мотивування управлінських працівників. Ознайомлення із матеріалами підприємств і позицією теоретиків сучасного менеджменту дозволило стверджувати, що головними причинами низького рівня розвитку систем мотивування є:

  • невизначеність кадрової політики організації;
  • відсутність системи інформаційного забезпечення управління організацією;
  • брак управлінського досвіду, що виражається в обмеженості управлінського інструментарію, який застосовується для досягнення цілей організації тощо.

В умовах левериджу фінансового стану та прибутковості інноваційної діяльності машинобудівного підприємства важливим є також формалізувати виробничо-господарські процеси організації. Як вже зазначалось, цикли діяльності машинобудівного підприємства розглядають у розрізі циклів: постачання підприємства ресурсами, виробництва продукції, її збуту, а також фінансово-інвестиційного забезпечення. За методикою Є.Мниха формалізація циклу постачання (забезпеченості) підприємства ресурсами зводиться до параметризації умов поставок, ідентифікування характеру виробничих матеріальних запасів і їх структури, визначення норм виробничих запасів і потреб в матеріальних ресурсах, виділення напрямів і заходів щодо виявлення та використання резервів зниження понаднормативних витрат ресурсів. Автор пропонує визначати потребу підприємства у певному виді матеріалів за формулою [44, с. 349]:

де Пз – загальна потреба в ресурсах;

 Пп – потреба на виробництво продукції;

 Пе – потреба на експериментально-дослідні роботи;

 Пр – потреба на ремонт;

 Пзв – потреба на утворення нормативних залишків на кінець аналізованого періоду;

 Зо – запас на початок аналізованого періоду.

            Загальна потреба у ресурсах, як правило, корегується на величину ресурсів, які на поточний момент часу є у розпоряджанні підприємства. Рівень наявних на підприємстві матеріальних ресурсів визначають як співвідношення запасу певного виду матеріалу до визначеної потреби підприємства у даному матеріалі у майбутніх періодах. Скорегований обсяг потреб у ресурсах є об’єктом аналізу альтернативних умов їх постачання, зокрема здатності потенційних постачальників своєчасно і у повному обсязі виконати договори на предмет постачання матеріальних ресурсів за мінімальними закупівельними цінами.

            Визначення потреби і забезпечення раціонального використання матеріальних ресурсів тісно пов’язані з визначенням гранично допустимих витрат конкретного матеріального ресурсу на виробництво одиниці продукції, тобто з їх нормуванням. Норми витрат включають витрати на безпосереднє виконання технологічного процесу виробництва продукції чи робіт з урахуванням технологічних відходів матеріалів і втрат, зумовлених використовуваною технологією [44, с. 351]. Ключовим аспектом формалізації нормування витрат є ідентифікування характеру (інтенсивний, екстенсивний) розвитку підприємства. Норми витрат, як відомо, формують в розрахунку на одиницю продукції. З огляду на це, інтенсивність розвитку характеризується зниженням питомих витрат, а екстенсивність їх зростанням. Проведені дослідження показали, що діючі підприємства можна в цілому поділити на три групи: ті, які використовують галузеві норми витрат; ті, які встановлюють норми витрат на основі фактичних витрат, що мали місце у минулих звітних періодах; а також, ті, які встановлюють норми залежно від обраної стратегії їх економічного розвитку. Існують також інші підходи, але вони є рідко використовуваними. З огляду на сучасні реалії національної та світової економіки найбільш перспективним є застосування нормування на засадах обраної стратегії економічного розвитку підприємства відносно конкретного виду продукції. Так, при стратегії активного зростання значення показників економічного розвитку, як правило, плануються на рівні вищому від вже досягнутого. При цьому рівень витрат на виробництво і збут продукції розглядаються як резерв збільшення обсягу прибутку. З огляду на це, на підставі формування організаційних об’єднань, заради отримання економії на витратах, а також у результаті залучення сучасних більш економних технологій, встановлюють норми витрат нижчі за ті, які мали місце у минулих звітних періодах. При стратегії помірного розвитку значення показників економічного розвитку планують на рівні не нижчому від вже досягнутого. При цій стратегії незмінними залишаються і норми витрат. Щодо стратегії скорочення або згортання, то їх застосування, як відомо, передбачає збереження норм витрат на виробництво та збут продукції на рівні, що мав місце протягом минулих звітних періодів.

            Щодо формалізації напрямів і заходів щодо виявлення та використання резервів зниження понаднормативних витрат ресурсів, то більшість науковців [2-7; 8; 9; 26; 30; 34] і практиків пропонують здійснювати її на засадах визначення різних видів матеріаломісткості продукції. Здебільшого виділяють абсолютну, пераметральну, конструктивну та відносну (відношення конструктивної матеріаломісткості до коефіцієнта використання матеріалів) матеріаломісткість продукції [11; 13; 14; 15; 17; 57; 65]. На рис. 2.12 наведено етапи процесу виявлення та використання резервів зниження понаднормативних витрат ресурсів.

Для фінансових менеджерів джерелами інформації при аналізі циклу постачання підприємства ресурсами є: вимоги виробничих підрозділів на сировину та матеріали, замовлення на закупівлю сировини і матеріалів, звіти складських підрозділів про постачання сировини і матеріалів виробничим підрозділам, рахунки-фактури постачальників, аналітичні журнали дебіторської і кредиторської заборгованостей, картотека акцептів тощо. Найбільш використовуваними методами отримання інформації про показники, які характеризують цикл постачання підприємства ресурсами є: спостереження, ознайомлення із первинною документацією та реєстрами обліку, здійснення запитів тощо.

Наступним циклом підприємства, який має безпосереднє відношення до ФЗІДМП на засадах застосування двокритеріального левериджу є цикл виробництва. Його формалізація, як і циклу постачання підприємства ресурсами, необхідна для можливості оперативно у графічній або параметричній формі визначати поточний стан виробництва у розрізі обсягу незавершеного виробництва та готової продукції, а також рівня наявних та спожитих запасів сировини і матеріалів, бракованої продукції, втрачених запасів. Для фінансових менеджерів важливим є формалізувати процедуру отримання інформації про значення вказаних показників. Особливості отримання цієї інформації полягають у можливості застосування на підприємстві різних методів калькулювання собівартості. Здебільшого виділяють позамовний та процесійний методи калькулювання собівартості. Головними характеристиками процесійного методу є те, що при обліку витрат дані про витрати на окремі замовлення, як правило, не виділяються, а також те, що при калькулюванні собівартості важливим є звітний період, а не час, необхідний для виконання замовлення. Процесійний метод калькулювання собівартості ґрунтується на розрахунку умовного обсягу виробництва, аналізі собівартості одиниці продукції та визначенні загальної собівартості всього обсягу виробленої продукції. Головна відмінність процесійного калькулювання від позамовного полягає у використанні усереднення як способу списання витрат на готову продукцію.

    В умовах системи калькулювання собівартості процесійним методом розраховують кількість умовних одиниць продукції за кожен звітний період. Цей підрахунок необхідний для того, щоб мати можливість визначити обсяг витрат на одиницю продукції. Умовний обсяг виробництва – це кількість: виробів виготовлених за певний період часу. Ця величина дорівнює сумі загальної кількості виробів, виробництво яких розпочато і завершено в межах цього звітного періоду; це відображає також роботу, яка виконана над незавершеними виробами із залишків на початок і кінець періоду. 

Умовний обсяг виробництва проводиться окремо для матеріалів і окремо для витрат на оброблення продукції (оплата праці виробничого персоналу і загально накладні витрати виробничого підрозділу). Витрати оброблення виникають у міру протікання виробничого процесу. Відповідно і умовний обсяг виробництва для цих витрат розраховується так: продукція, виробництво якої розпочато і завершено у цьому звітному періоді, мінус обсяг продукції, виробництво якої було завершеним на початок періоду плюс обсяг продукції, виробництво якої було завершеним на кінець звітного періоду. Щодо умовного обсягу виробництва для матеріалів, то його розраховують так: обсяг продукції, виробництво якої розпочато і завершено у цьому звітному періоді, плюс усі витрати матеріалів на ту продукцію, яка на кінець періоду залишилась незавершеного. Це пов'язано з тим, що витрати на матеріали, що використовуються у виробничому процесі відносяться повністю на виробництво на початку процесу.

За умов виробництва продукції виключно за замовленнями клієнтів калькулювання собівартості здійснюють позамовним методом. Він передбачає віднесення на собівартість усіх витрат, що мали місце у зв’язку із виробництвом продукції на замовлення клієнта. Процес отримання інформації про значення показників, які характеризують виробничий цикл підприємства показано на рис. 2.13.

Джерелами інформації про значення показників, які характеризують виробничий цикл підприємства є квитанції робочого часу працівників виробничих підрозділів, картки табельного обліку часу, журнали обліку матеріалів на складі сировини і матеріалів, журнали обліку витрат часу, замовлення виробничих підрозділів на сировину і матеріали, виробничий звіт, звіт зі складу готової продукції. Налагодженість системи документообігу на підприємстві, зокрема повнота і своєчасність відображення господарських операцій у реєстрах обліку, суттєво спрощує отримання і аналізування інформації про поточний стан виробничого циклу.

Щодо циклу збуту або циклу отримання доходів, то ключовими показниками, які його характеризують є: обсяг реалізації продукції та отриманого доходу, величина дебіторської заборгованості, дата виникнення податкових зобов’язань. До джерел інформації про ці показники належать первинні документи на відвантаження та видачу зі складу продукції і цінностей, реєстри документів із реалізації продукції, облікові реєстри. Метою формалізації цього циклу є оперативний моніторинг стану збутової діяльності машинобудівного підприємства задля можливості своєчасного реагування керівників підприємства на виниклі податкові зобов’язання, сумнівну дебіторську заборгованість, а також для володіння інформацією про поточний додатний (позитивний) грошовий потік. Проведені дослідження показали, що для фінансового менеджера важливим є формалізувати процес отримання вищевказаної інформації (рис. 2.14).

Наскрізним до всієї виробничо-господарської діяльності машинобудівного підприємства є фінансово-інвестиційний цикл. Він охоплює етап формування фінансових ресурсів підприємства і етап їх використання. Формування фінансових ресурсів передбачає роботу фінансових менеджерів щодо отримання підприємством кредитів у комерційних банків, прийняття рішень щодо доцільності використання комерційних кредитів при закупівлі сировини, матеріалів тощо, необхідності здійснення емісії боргових або корпоративних цінних паперів, а також щодо розподілу коштів, отриманих у формі нерозподіленого прибутку між цільовими фондами підприємства. Щодо етапу використання (інвестування) фінансових ресурсів, то його реалізація передбачає сукупність дій фінансових менеджерів щодо придбання або створення активів на найбільш оптимальних для підприємства умовах. У даному випадку під оптимальністю розуміється здійснення інвестування на умовах, які максимально відповідають обраній керівниками підприємства стратегії розвитку. Як стверджують фахівці, формалізація фінансово-інвестиційного циклу має забезпечити керівників підприємства інструментарієм ухвалення раціональних управлінських рішень щодо формування і використання фінансових ресурсів підприємства. Це завдання досить успішно виконане низкою науковців, які досліджують проблеми управління інвестиційною діяльністю організацій [7; 37; 38; 49; 52; 60]. Узагальнення літературних джерел та ознайомлення із матеріалами підприємств дозволило виділити етапи процесу отримання інформації про показники, які характеризують фінансово-інвестиційний цикл підприємства, що здійснює розвиток інвестиційної діяльності (рис. 2.15). Узагальнену графічну схему формалізації управлінських процесів під час формування левериджу показано на рис. 2.16.

Проведені дослідження показали, що поняття «леверидж фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності підприємства» характеризується базовими (рис. 2.17 а, б) і варіативними співвідношеннями (табл. 2.12). Базові співвідношення стосуються таких категорій, як умовно-постійні витрати, умовно-змінні витрати, собівартість машинобудівної продукції, обсяг виробництва продукції, умовний обсяг валового доходу та прибутку машинобудівного підприємства від інноваційної діяльності.

Щодо варіативних співвідношень, то вони стосуються таких категорій, як величина валюти балансу, обсяг поточних активів, поточних і сукупних зобов’язань, власного капіталу, величина фактично отриманого підприємством чистого та реінвестованого прибутку.

            Як бачимо, на рис. 2.17 а показано взаємозалежності між зміною обсягу виробництва продукції та її собівартістю, зокрема у розрізі умовно-постійних та умовно-змінних витрат. Пряма К1 репрезентує пряму залежність частки умовно-змінних витрат від обсягу виробництва продукції. Пряма К2 показує, що збільшення обсягу виробництва машинобудівної продукції безпосередньо залежить від обсягу умовно-змінних витрат. За допомогою прямих К3 і К4 бачимо, що частка зміни умовно-змінних витрат у структурі собівартості машинобудівної продукції дорівнює зміні частки умовно-постійних витрат.

У даному випадку під умовним обсягом валового доходу підприємства від інноваційної діяльності розуміється добуток обсягу виробленої машинобудівної продукції та її ціни. Валовий дохід названо умовним, оскільки обсяг реалізації готової продукції залежить від інших факторів ніж обсяг виробництва. Оптимальним є досягнення здатності підприємством реалізовувати у запланований період весь обсяг виробленої продукції. Якщо цієї здатності досягнуто, то умовний валовий дохід тотожний фактичній виручці підприємства від реалізації готової продукції. Те саме стосується і умовного прибутку підприємства, який отриманий у результаті інноваційної діяльності підприємства. Фактичний прибуток підприємства може дорівнювати умовному або бути меншим за нього.

            У будь-якому випадку фінансовий менеджер має проаналізувати як його величина вплинула на фінансовий стан підприємства та рівень прибутковості інноваційної діяльності. Для виконання цього завдання необхідно використати варіативні співвідношення між показниками фінансової стійкості та прибутковості інвестиційної діяльності (табл. 2.12).

Ідентифікація стану досліджуваного об’єкта полягає у визначенні типу моделі фінансової стійкості та рівня ефективності інноваційної діяльності підприємства. Як бачимо з табл. 2.12, моделі розподілено на ті, які потребують коректування і ті, які коректування не потребують. У залежності від виду ідентифікованої моделі з числа тих, що потребують коректування, аналітик повинен розглянути альтернативні заходи покращення фінансового стану та підвищення рівня ефективності інноваційної діяльності підприємства, при цьому він повинен визначити рівень співвідношень між змінними конкретної моделі. Так, рівень ефективності інноваційної діяльності двох різних підприємств можна ідентифікувати приналежністю до моделі , проте в одного з підприємств значення Wp менше від значення Wk на 2%, а у другого удвічі. З огляду на це, ідентифікація фінансового стану та інноваційної діяльності машинобудівного підприємства призначена лише для визначення напряму коректування відповідних показників, а вибір конкретних регулюючих заходів слід здійснювати у результаті аналізу рівня виявлених проблем і розгляду різних варіантів їх розв’язання.

 

Таблиця 2.12

Співвідношення між показниками фінансової стійкості та рівня ефективності інноваційної діяльності підприємства

Види моделей за якісними параметрами

Моделі фінансової стійкості підприємства

Моделі ліквідності та платоспроможності

Моделі прибутковості

Моделі, які не потребують коригування

Моделі, які потребують коригування

Примітки: Ap – активи поточні; Zs – зобов’язання сукупні; Zp – зобов’язання поточні; Kv – капітал власний; Rvb – рентабельність валюти балансу у базовому періоді; Rvz – рентабельність валюти балансу у звітному періоді;  – середньоринкова рентабельність валюти балансу у звітному періоді; Wp – величина приросту активів у результаті вкладення коштів у інноваційну діяльність; Wk – величина витрат, пов’язаних з реалізацією інвестицій у розвиток інноваційної діяльності; CV – коефіцієнт варіації.

           

Як вже зазначалось, під левериджем слід розуміти сукупність методів управління виробничо-господарськими процесами, які націлені на забезпечення оптимальних співвідношень між показниками економічного розвитку підприємства з метою досягнення стратегічних орієнтирів. З огляду на це, результати ідентифікування впливу фактичного прибутку підприємства на рівень фінансової стійкості підприємства та прибутковість його інноваційної діяльності вимагає вибору та застосування конкретних методів покращання варіативних співвідношень.

У результаті ідентифікації фінансового стану та рівня прибутковості інноваційної діяльності машинобудівного підприємства, фінансовий аналітик володіє інформацією про характер виявлених проблем (проблеми ліквідності, платоспроможності, прибутковості). Ця інформація лягає в основу вибору напряму та заходів їх розв’язання. У системі фінансового менеджменту сукупність заходів, які націлені на покращання фінансового стану та підвищення рівня ефективності інноваційної діяльності машинобудівного підприємства, можна поділити на продуктивні і непродуктивні. Продуктивні і непродуктивні заходи націлені на збільшення частки поточних активів і власного капіталу у структурі валюти балансу підприємства, збільшення величини прибутку у структурі валового доходу підприємства, прискорення оборотності використовуваних фінансових і матеріальних ресурсів. Продуктивними слід вважати заходи, у результаті застосування яких забезпечено об’єктивні причини довгострокового покращання значень фінансових показників. До заходів, за допомогою яких можна досягнути цих цілей належать:

·               диверсифікування методів реалізації готової продукції;

·               використання нових ринків збуту продукції;

·               розширення видів діяльності і джерел отримання прибутку;

·               встановлення гнучкої системи регулювання дебіторської заборгованості;

·               реалізації неприбуткових та малоприбуткових активів;

·               залучення до участі в капіталі підприємства нових інвесторів;

·               збільшення частки прибутку підприємства, що реінвестується тощо.

Щодо непродуктивних заходів, то їх застосування націлене на тимчасове покращання рівня фінансової стійкості підприємства та підвищення прибутковості інноваційної діяльності. Як правило, ці заходи застосовують для забезпечення презентабельності фінансової та управлінської звітності підприємства на певну дату або за конкретний період. Ці заходи здебільшого передбачають:

·               здійснення переоцінки капіталу підприємства;

·               зміну методів нарахування амортизації, оцінювання величини товарно-матеріальних запасів, калькулювання собівартості;

·               укладання факторингових та інших угод, які передбачають продаж боргів підприємства іншим організаціям тощо.

Вибір конкретного методу або їх сукупності для покращання фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності залежить від рівня управлінського досвіду керівників підприємства, від юридичного статусу організації, від стану ринкової кон’юнктури, від специфіки діяльності машинобудівного підприємства тощо.

            Узагальнення матеріалів машинобудівних підприємств, фінансових установ, що залученні до реалізації інноваційних проектів, а також наукових праць вітчизняних і зарубіжних науковців дозволяє стверджувати, що ФЗІДМП може здійснюватись на засадах левериджу або на основі затратно-нормативного, нормативно-затратного, беззбиткового (відтворювального) і кумулятивного підходів. Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що леверидж, у порівнянні з іншими альтернативними підходами до ФЗІДМП, має низку суттєвих переваг. Для розкриття сутності цих переваг розглянемо особливості кожного з підходів, зокрема. Так, при формуванні ФЗІДМП затратно-нормативний підхід передбачає створення фондів фінансових ресурсів шляхом підготовки кошторисів витрат на розробку і реалізацію інноваційних проектів у межах наявних і доступних на даний момент часу коштів. Формування кошторисів здійснюють на підставі оцінювання обсягу витрат, які за оцінками проектантів матимуть місце при формуванні і реалізації інноваційних проектів. Своєю чергою, нормативи витрат коштів на виконання конкретних проектних робіт формують на основі врахування витрат, що мали місце при реалізації аналогічних проектів у минулому і обсягу коштів, які можуть мати у своєму розпорядженні підприємство на момент виконання запланованих робіт. Перевагами такого підходу є те, що формування кошторисів передує встановленню нормативів витрат на закупівлю сировини і матеріалів та оплату послуг виконавців проекту. Це дозволяє реалістично оцінити можливості підприємства у реалізації інноваційного проекту у заплановані терміни, також своєчасно передбачити потребу пошуку додаткових фінансових ресурсів. Щодо недоліків затратно-нормативного підходу, то до них належать:

1) ФЗІДМП формується без врахування впливу обсягу запланованих витрат на ФЗІДМП та прибутковість інноваційної діяльності;

2) ринкові ціни на більшість видів сировини, матеріалів, а також на здійснення різноманітних проектних робіт постійно змінюються, з огляду на це, при встановленні нормативів витрат, не завжди є коректним базуватись на даних минулих звітних періодів;

3) затратний підхід, як правило, передбачає у подальшому формуванні цін на машинобудівну продукцію шляхом сумування собівартості машинобудівної продукції до обсягу прибутку, який встановлюється у відсотках до собівартості. При цьому проблематичним є визначити, яким повинен бути прибуток підприємства у структурі ціни машинобудівної продукції, щоб ціна була конкурентною, а прибуток покривав витрати на залучені кредити.

            Подібним до затратно-нормативного є нормативно-затратний підхід. Його очевидною відмінністю від попереднього підходу є те, що ФЗІДМП передбачає спочатку встановлення нормативів витрат на закупівлю сировини і матеріалів, а також на оплату проектних робіт, а вже після того формування кошторисів і фінансових планів. Ефективність цього підходу значною мірою залежить від того, на основі чого формуються нормативи витрат, чи враховано ймовірність зміни ринкової вартості ресурсів і проектних робіт, як за умов використання встановлених нормативів зміниться прибутковість інноваційної діяльності та фінансову стійкість загалом. Якщо вказані аспекти враховано, то затрати, передбачені фінансовими планами, слід вважати обґрунтованими і окупними. Якщо ж не враховано, то нормативно-затратний підхід до ФЗІДМП характеризуватиметься такими ж недоліками як і затратно-нормативний.

Затратно-нормативний та нормативно-затратний підходи, як правило застосовують природні монополії (привілейовані державою підприємства або об’єднання декількох підприємств, які володіють правами власності на виробничі фонди, за допомогою яких створюється пропозиція товарів (послуг), собівартість, а отже і ціна яких, як очікує держава, в умовах монополії буде нижчою, ніж в умовах конкуренції, через виникнення ефекту масштабу). До таких монополій в Україні належать: Державне пiдприємство "Нацiональна енергетична компанiя "Укренерго", Державна адмiнiстрацiя залiзничного транспорту України (Укрзалізниця), Нацiональна акцiонерна компанiя "Нафтогаз України", Державне підприємство обслуговування повітряного руху України (Украерорух) Державіаслужба України, Відкрите акціонерне товариство "Одеський державний припортовий завод", Українське державне пiдприємство поштового зв'язку "Укрпошта", Концерн "РРТ", ВАТ "УКРТЕЛЕКОМ". Більшість вказаних організацій зловживають привілейованим монопольним становищем і формують фінансове забезпечення поточної діяльності не враховуючи принцип економічної ефективності. За даними Антимонопольного комітету України сформовані ними кошториси витрат включають витрати на усі види соціального забезпечення працівників, в тому числі витрати на стимулювання їх діяльності, навіть витрати на спонсорську допомогу. Рішення керівників цих організацій щодо залучення додаткових фінансових ресурсів, як стверджують фахівці Антимонопольного комітету, частіше ухвалюються в умовах корупції без врахування загальноприйнятих критеріїв економічної ефективності. Така практика значною мірою пов’язана із застосуванням затратного методу ціноутворення на послуги природних монополій. Як відомо, в Україні ціни на більшість послуг суб’єктів природних монополій формуються як сума понесених витрат на надання послуги та прибутку, що встановлюється у відсотках до цих витрат. Щодо норм витрат, то їх здебільшого встановлюють на рівні не нижчому від норм, що діяли у минулому звітному році.

            Проведені дослідження показали, що затратно-нормативний та нормативно-затратний підходи доцільно застосовувати лише в тому випадку, коли підприємство реалізовує проект виробництва такої машинобудівної продукції, попит на яку дозволяє встановити ціни, що компенсуватимуть усі фінансові витрати і, як результат, забезпечити очікуваний рівень фінансової стійкості підприємства та прибутковості інноваційної діяльності.

            Ознайомлення із матеріалами Тернопільського м’ясокомбінату показало, що у дев’яностих роках підприємство використовувало затратно-нормативний підхід при формуванні фінансового забезпечення розвитку інноваційної діяльності. Протягом цього періоду часу нововведеннями на Тернопільському м’ясокомбінаті (ТМК) було розширення номенклатури і асортименту готової продукції за рахунок диверсифікації постачальників сировини і способів її оброблення. Протягом аналізованого періоду підприємство почало втрачати частину ринку через перевищення відпускних цін на м'ясо над ринковою ціною. Спроба застосовувати нормативно-затратний підхід проблеми не розв’язала. Керівники ТМК дійшли висновку, що необхідно застосувати беззбитковий підхід до фінансового забезпечення діяльності підприємства. Сутність беззбиткового (відтворювального) підходу полягає у тому, що ключовим принципом вкладення власних коштів і залучення зовнішніх фінансових ресурсів для інноваційної діяльності підприємства є гарантування їх повернення і покриття витрат на їх залучення протягом конкретного проектного періоду. ФЗІДМП, що базується на такому підході, має у порівнянні із затратно-нормативним та нормативно затратним суттєву перевагу, а саме – фінансові менеджери оптимізують умови фінансового забезпечення до того часу доки не впевнені у тому, що кошти вкладені у інноваційну діяльність підприємства будуть повернені в очікуваний термін. Застосування цього підходу вимагає визначення мінімального обсягу виробництва і збуту машинобудівної продукції за умов різного рівня цін на машинобудівну продукцію та різну їх структуру. Проведення такого аналізу є досить трудомістким, проте узагальнення результатів аналізу дозволяє більш точно визначати умови фінансового забезпечення і реалістичніше бачити результати інноваційної діяльності. Щодо недоліків беззбиткового підходу, то слід зауважити, що інноваційна діяльність, є однією із найбільш ризикових. З десяти інноваційних проектів, як правило, лише один або два проекти завершуються успіхом. Платою за ризик вкладення коштів у інноваційну діяльність є отримання високого рівня рентабельності інновацій. З огляду на це, як кредитори, так і власники підприємства, на базі якого реалізовуються інноваційні проекти зацікавлені не стільки в принциповості окуплення використаних ресурсів, як у прискоренні терміну окупності та максимізації їх прибутковості. Таким чином, цей підхід є актуальним лише на окремих етапах інноваційного процесу, зокрема на початковому етапі інвестиційного проекту, на якому відбувається формування ідеї інвестиційного проекту, проводяться фундаментальні та прикладні дослідження, створюється дослідний зразок машинобудівної продукції.

            Ухвалення керівниками ТМК рішення про необхідність застосування беззбиткового підходу базувалось на основі ретельного аналізу змінних витрат підприємства, валового прибутку та використовуваних виробничих потужностей. Співставлення цих показників показало, що валовий прибуток ТМК є від’ємним. За оцінками аналітиків він становив 38 тис. грн. Щодо виробничих потужностей, то вони задіяні лише на 10%. У результаті отримання цієї інформації стало очевидним те, що внаслідок застосування затратно-нормативного підходу до ФЗІДМП керівники підприємства були не інформованими про реальну потребу у обсягах виробництва і реалізації готової продукції, що призвело до збитковості і втрати конкурентоспроможності ТМК. Проблему було розв’язано, як вже зазначалось, шляхом застосування беззбиткового підходу, що передбачало більш ширше задіяння в операційній діяльності машинобудівного підприємства наявних виробничих потужностей та збільшення обсягу закупівель сировини. Як наслідок підприємство досягнуло економії на витратах, відновило власну конкурентоспроможність, отримало можливість у мінімальні терміни досягати беззбитковості вкладення коштів у розвиток інноваційної діяльності.

            При ФЗІДМП застосовують також кумулятивний підхід. Здебільшого цей підхід передбачає прийняття рішення про використання власних і залучення додаткових зовнішніх фінансових ресурсів, виходячи з можливостей покращити властивості машинобудівної продукції настільки, щоб це дозволило довести попит до рівня готовності споживачів купувати продукцію за максимально високими цінами. За таких умов підприємство-інноватор отримує гарантію забезпечення прибутковості інноваційної діяльності та фінансової стійкості. Фахівці стверджують, що кумулятивний підхід є результативним лише тоді, коли підприємство є монополістом, а характер машинобудівної продукції такий, що їй немає аналогів замінників. Недоліками кумулятивного підходу є висока ймовірність того, що витрати на удосконалення машинобудівної продукції можуть не забезпечити таких властивостей товару, щоб споживачі були готові на його придбання за максимальними цінами. Крім того, під час удосконалення машинобудівної продукції ймовірною є поява на ринку продуктів аналогів, що змусить підприємство встановлювати конкурентну ціну, що в кінцевому результаті також не гарантуватиме очікуваного обсягу збуту продукції та прибутковості вкладених у інноваційну діяльність підприємства коштів.

            Успішне застування кумулятивного підходу до ФЗІДМП мало місце на Кондитерській фабриці «Полтавакондитер». У 90-х підприємство було чітко орієнтовано на активізування інноваційної діяльності, проте досягнути високої якості продукції і позитивного іміджу не вдавалось. Незважаючи на постійне збільшення витрат, на підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства, ускладнювались умови залучення додаткових фінансових ресурсів, зменшувалась частка використовуваних виробничих потужностей. Керівники підприємства дійшли висновку, що причиною невдач є не володіння інформацією про потреби споживачів. На підставі цього висновку було ухвалене рішення про збільшення обсягу витрат на дослідження споживчих потреб, аналізування історій успіху відомих кондитерських брендів, вивчення пропозицій продавців продукції підприємства на предмет цінової політики, удосконалення рекламної діяльності та покращання упакування. Внаслідок, проведення цільової кумулятивної політики щодо ФЗІДМП розвитку інноваційної діяльності, кондитерська фабрика «Полтавакондитер» розробила успішний бренд «Доміно». Вже у 1999р. обсяги реалізації продукції під цим брендом зросли на 100%, суттєво розширився і асортимент кондитерських виробів.

            У якості прикладу негативного застосування кумулятивного підходу до ФЗІДМП слід навести практику фінансування зарубіжними і окремими вітчизняними компаніями проектів, створення та удосконалення локальних та інтегрованих інформаційних систем. Більшість системних адміністраторів та фінансових менеджерів цих компаній дотримуються спільної думки стосовно того, що сучасний перманентний прогрес інформаційних технологій не є підставою для постійного оновлення використовуваних програмних продуктів та інших елементів систем, оскільки покращання їх споживчих якостей у більшості випадків не гарантує покращання фінансових результатів діяльності підприємства. З огляду на це, керівники більшості компаній вважають неприйнятним ухвалення рішень із ФЗІДМП створення та удосконалення інформаційних систем на засадах кумулятивного підходу.

            У результаті проведених досліджень виявлено, що перевагами левериджу у порівнянні з іншими підходами до ФЗІДМП є:

  • ухвалення рішень щодо зміни обсягу і структури фінансових ресурсів підприємства здійснюється із врахування зміни ФЗІДМП і прибутковості його інноваційної діяльності;
  • формування активів відбувається на засадах врахування рівня їх прибутковості та достатності цього рівня для покриття витрат на залучення банківських та комерційних кредитів;
  • встановлення цін на машинобудівну продукцію, послуги, виконані роботи тощо здійснюється на основі вибору того варіанту ціни, який гарантує досягнення беззбитковості підприємства в найбільш стислі терміни.

Найбільш широко і успішно леверидж, як підхід до ФЗІДМП, застосовується банківськими установами. Причини успіху зумовлені багаторівневою системою нормування фінансових показників. Як відомо, нормативи встановлюють і контролюють їх дотримання самі комерційні банки, національні банки, а також міжнародні організації. Будь-який комерційний банк, який має намір отримати ліцензію на обслуговування фізичних і юридичних осіб, в тому числі у сфері зовнішньоекономічної діяльності, мусить дотримуватись вказаних груп нормативів. Слід зауважити, що найбільш ліберальними у вказаній ієрархії є нормативи міжнародних організацій, своє чергою найжорстікіші – внутрішні нормативи, які самостійно встановили власники і керівники комерційного банку. Їх дотримання є гарантом фінансової стійкості банків та прибутковості їх інноваційної діяльності. Керуючись діючими нормативами і співвідношеннями між ключовими фінансовими показниками, керівники банківських установ діють у досить формалізованих умовах щодо формування і використання фінансових ресурсів. Проте, високий рівень формалізації критеріїв ухвалення управлінських рішень у банківській сфері суттєво обмежує ймовірність недоотримання прибутку, виникнення збитків і отримання втрат внаслідок нераціонального формування і реалізації рішень.

Як відомо, ключову роль у запровадженні практики левериджу у банківській сфері, зокрема на міжнародному рівні, відіграв Банк міжнародних розрахунків (БМР). Це перший міждержавний банк, який почав координувати діяльність національних банків. Його засновниками були центральні банки Великої Британії, Франції, Італії, Німеччини, Бельгії, Японії і група американських банків на чолі з банком Моргана. Головним завданням БМР було полегшити розрахунки з репатріаційних платежів Німеччини і військових боргів. Його функцією було також сприяння співробітництву центральних банків і розрахункам між ними. Свою головну функцію координатора центральних банків провідних країн БМР зберіг до сьогодні [24; 25; 61].

Варто коротко розглянути діяльність банку після другої світової війни. Одним з принципових положень, яке лягло в основу функціонування Бретон-Вудської системи, було усунення валютних і торговельних обмежень у русі міжнародних активів. Проте країнам, які займали другорядну роль у світовій фінансовій системі, цю вимогу було невигідно дотримувати, оскільки, впроваджуючи обмеження, вони гальмували відплив офіційних резервів з країни і захищали національних виробників від іноземних конкурентів, що сприяло прискоренню розвитку їх національних економік. Варто зазначити, що і країни з сильними валютами (Франція, Англія, Німеччина) при значному відпливі офіційних резервів вдавались до валютних обмежень. Активізація валютних операцій європейськими банками зумовила необхідність створення системи міжнародного контролю за операціями на міжнародному фінансовому ринку, що суперечило Бретон-Вудській системі. Важливу роль у вирішенні проблеми відіграв саме Банк міжнародних розрахунків, який у 1965р. за дорученням центральних банків країн-засновників почав здійснювати нагляд за операціями на фінансових ринках. Результати нагляду вилились в уніфікацію національних правил бухгалтерського обліку і звітності. На базі цього банку в 1974р. було створено Наглядовий комітет, який у 1975р. підготував Базельський конкордат (угода), у якому було сформульовано принципи здійснення контролю за банківськими установами за кордоном, у 80-ті роки цю угоду було доповнено. Головними положеннями Базельського конкордату було те, що всі без виключень банківські установи за кордоном підлягають контролю, як мінімум з боку одного центрального банку. Предметом контролю визначено рівень ліквідності активів банку і рівень ризику здійснюваних операцій. За ініціативою і сприянням Наглядового комітету у 1988р. було укладено, а з 1989р. почала діяти Базельська домовленість, підписана дванадцятьма промислово розвинутими країнами, яка передбачала усунення розбіжності у формулюванні окремих понять, з метою зниження банківських ризиків пов’язаних з міжнародною діяльністю. Зокрема, власним капіталом названо сукупність коштів засновників і резервів, сальдо скритих резервів, інших резервів, які можуть бути використаними на покриття боргів і змішаних фінансово-боргових інструментів. При цьому обсяг коштів засновників і резервів має становити 50% загального обсягу власних коштів. Ризикові активи визначено як усі банківські активи, у тому числі позабалансові. Домовленість передбачала також класифікацію усіх активів відносно рівня кредитного ризику. З 1991 року власний капітал кожної банківської установи повинен становити мінімум 8% від активів [24; 25; 61].

Поряд з цим варто вказати, що до початку 80-х років фінансові центри Азії почали ігнорувати національне валютне законодавство, впроваджуючи практику взаємодії центральних банків щодо зовнішньоекономічних операцій на консультаційній основі. Це сприяло підвищенню ліквідності банківських установ, прозорості здійснюваних ними операцій, а отже і зниженню валютних ризиків, стабільності валютних, кредитних та інших ринків. Сьогодні БМР об’єднує центральні банки 30 країн, головним чином європейських. Крім того, він здійснює розрахунки між країнами-членами Європейської валютної системи, виконує функції депозитарію Європейського об’єднання вугілля і сталі, а також здійснює операції за дорученням Організації економічного співробітництва і розвитку. Банк здійснює депозитно-позикові, валютні, фондові операції, а також зберігає, купує і продає золото, виступає агентом центральних банків [24; 25; 61].

Під час реалізації заходів щодо ФЗІДМП виникають певні протиріччя, які ускладнюють цей процес. Леверидж фінансової стійкості та прибутковості інноваційної діяльності націлений на їх розв’язання. До елементів механізму левериджу, у результаті взаємодії яких можливо розв’язати вказані протиріччя належать: суб’єкти управління, ФЗІДМП як об’єкт управління, цілі фінансового забезпечення та показники, які їх характеризують, система моніторингу за станом фінансового забезпечення, управлінська інформація, зокрема на предмет факторів, які впливають на значення показників, що характеризують ефективність ФЗІДМП, а також методи покращання фінансового забезпечення (рис. 2.18 а, б). Як видно з рис. 2.18 б суб’єкти, які залучені до управління ФЗІДМП, розглядають даний об’єкт управління з позиції цілей фінансового забезпечення та показників, які характеризують стан їх реалізації. Встановивши цілі і конкретизувавши показники ФЗІДМП суб’єкти управління здійснюють моніторинг стану реалізації встановлених цілей, що передбачає застосування різних видів, методів і форм контролювання ФЗІДМП. У результаті здійснення моніторингу суб’єкти управління отримують управлінську інформацію, зокрема на предмет факторів, які протягом аналізованого періоду вплинули на значення показників, що характеризують ефективність ФЗІДМП. Ця інформація використовується суб’єктами управління для вибору і застосування методів покращання стану ФЗІДМП.

Побудований механізм левериджу може застосовуватись для розв’язання усіх без винятку виділених вище протиріч ФЗІДМП. Розглянемо застосування наведеного на рис. 2.18 механізму на умовному прикладі. У підприємства АБС протягом 2004-2008 рр. виявлено стійку тенденцію до збільшення обсягів реалізації готової продукції (табл. 2.13). Маркетологи підприємства, на підставі дослідження попиту на продукцію підприємства та пропозиції конкурентів, прогнозують, що протягом найближчих 3-5-ти років обсяг реалізації можна збільшити на 30%. З огляду на виробничі потужності підприємства збільшити обсяг виробництва даної машинобудівної продукції можливо. Проте, виконання цього завдання вимагає збільшити обсяг закупівлі сировини і матеріалів, оскільки їх наявна кількість на складі підприємства є не достатньою. Незалежно від того, який поточний фінансовий стан підприємства АБС, закупівля додаткової сировини і матеріалів неминуче позначиться на показниках ліквідності та платоспроможності підприємства. Припустимо у підприємства на даний момент часу фінансовий стан стабільний (табл. 2.14). Незважаючи на це, з табл. 2.14 видно, що значна частина активів підприємства АБС фінансується за рахунок залучених коштів. Це засвідчує неможливість збільшити обсяг виробництва продукції на 30 %, уникнувши диверсифікації джерел фінансування, зокрема за рахунок збільшення зобов’язань. Якщо припустити, що збільшення обсягу виробництва машинобудівної продукції вимагає поповнення запасів сировини і матеріалів у розмірі 0,821 млн. грн., то це не вплине на фінансову стійкість і прибутковість інвестиційної діяльності підприємства АБС лише в тому випадку, якщо збільшення поточних активів буде повністю або частково профінансовано за рахунок власного капіталу або довгострокових зобов’язань.

Таблиця 2.13

Обсяги реалізації готової інноваційної продукції підприємства АБС

Протягом 2004-2008 рр., шт.

Найменування інноваційної продукції

Роки

2003

2004

2005

2006

2007

2008

Верстат КХ3

200

210

235

244

268

312

Верстат КХ4

74

79

86

92

97

111

 

Таблиця 2.14

Балансові показники підприємства АБС станом на 1.01.2009 р.

Назви показників

Значення показників,

млн. грн.

Валюта балансу

5,726

Необоротні активи

3,384

Поточні активи

1,742

Власний капітал

3,254

Довгострокові зобов’язання

1,000

Поточні зобов’язання

1,472

           

            Якщо ж фінансування повністю відбудеться за рахунок залучення довго- і короткострокових банківських та комерційних кредитів, то неминуче знизиться рівень платоспроможності підприємства і погіршиться значення показника прибутковості інноваційної діяльності. У табл. 2.15 показано зміну значень балансових показників підприємства, а також значень показників загальної ліквідності та платоспроможності підприємства АБС за умов збільшення обсягу закупівлі сировини і матеріалів за рахунок: а) власних коштів підприємства; б) довгострокових зобов’язань; в) короткострокових зобов’язань; г) власних коштів підприємства і сукупних зобов’язань пропорційно до кожного джерела фінансування; д) переважно (70%) власних коштів підприємства і частково довгострокових зобов’язань (30%); ж) переважно (70%) власних коштів підприємства і частково поточних зобов’язань (30%); е) переважно (70%) довгострокових зобов’язань підприємства і частково власних коштів (30%); є) переважно (70%) поточних зобов’язань підприємства і частково власних коштів (30%); з) сукупних зобов’язань пропорційно до кожного джерела фінансування; к) переважно (70%) довгострокових зобов’язань підприємства і частково поточних зобов’язань (30%); л) переважно (70%) поточних зобов’язань підприємства і частково довгострокових зобов’язань (30%).

            Як бачимо з табл. 2.15, кожен варіант фінансування придбання матеріалів і запасів підприємства для збільшення обсягів виробництва продукції зумовлює зміну значень показників ліквідності та платоспроможності підприємства. Проте з розглянутих варіантів найбільш оптимальним є варіант «а». Для ухвалення рішення на предмет прийнятності цього варіанту необхідно застосувати механізм левериджу фінансової стійкості і прибутковості інноваційної діяльності підприємства. Припустимо, період, протягом якого проводився моніторинг стану реалізації цілей ФЗІДМП, характеризувався небезпекою втрати підприємством фінансової незалежності через агресивну фінансову політику конкурентів, які мають на меті поглинути підприємство АБС. З огляду на це, серед низки встановлених

 

Таблиця 2.15

 

Зміна значень балансових показників і окремих показників фінансової стійкості підприємства АБС за умов різних варіантів фінансування закупівлі сировини і матеріалів на суму 0,821 млн. грн.

 

Назви показників

Варіанти фінансування

а

б

в

г

д

ж

е

є

з

к

л

Валюта балансу

6,547

6,547

6,547

6,547

6,547

6,547

6,547

6,547

6,547

6,547

6,547

Необоротні активи

3,384

3,384

3,384

3,384

3,384

3,384

3,384

3,384

3,384

3,384

3,384

Поточні активи

2,563

2,563

2,563

2,563

2,563

2,563

2,563

2,563

2,563

2,563

2,563

Власний капітал

4,075

3,254

3,254

3,527

3,8287

3,5003

3,5003

3,5003

3,254

3,254

3,254

Довгострокові зобов’язання

1,000

1,821

1,000

1,821

1,2463

1,000

1,821

1,000

1,4105

1,5747

1,2463

Поточні зобов’язання

1,472

1,472

2,293

2,293

1,472

1,7183

1,472

2,0467

1,8825

1,7183

2,0467

Платоспроможність підприємства

1,648

0,988

0,988

0,857

1,408

1,287

1,062

1,148

0,988

0,988

0,988

Коефіцієнт загальної ліквідності підприємства

1,741

1,741

1,1175

1,1177

1,741

1,491

1,741

1,252

1,361

1,491

1,252

 

Примітки: змішане фінансування закупівлі сировини і матеріалів розглядається на прикладі умовних, але принципових стосовно фінансового стану підприємства пропорцій власного капіталу і зобов’язань підприємства. Іншими пропорціями фінансування можна знехтувати, оскільки вони суттєво не вплинуть на рівень фінансової стійкості підприємства.

 

фінансовими менеджерами цілей ФЗІДМП найбільш актуальним завданням є забезпечення рівня загальної ліквідності активів підприємства в межах 1,7-1,8 або 170-180%.

            У відповідності до виділених вище етапів механізму левериджу фінансової стійкості і прибутковості інноваційної діяльності для ухвалення фінансовими менеджерами раціонального управлінського рішення необхідно отримати і проаналізувати управлінську інформацію на предмет факторів, які впливають на значення показників, які характеризують ефективність ФЗІДМП, зокрема на значення загального показника ліквідності активів підприємства. У прикладі, що розглядається, такими факторами є поточні активи, власний капітал, поточні і довгострокові зобов’язання. Два перші із вказаних факторів мають позитивний характер, якщо зростають. При зростанні двох інших факторів, їх характер розцінюють як негативний. З огляду на результати попередніх розрахунків (див. табл. 2.15), очевидною є прийнятність першого варіанту, зокрема для розв’язання першого з виділених протиріч – необхідність забезпечення ліквідності активів суб’єктів інвестиційної діяльності в умовах потреби розширення джерел їх фінансування. Проте, з огляду на четверте протиріччя (збереження прав власності на підприємство, а також забезпечення його платоспроможності в умовах потреби розширювати обсяги діяльності), цей варіант фінансування є сумнівним, оскільки може призвести до втрати підприємством контролю над власними активами. У прикладі, що розглядається така ймовірність є досить високою. Особливості врахування цієї загрози при виборі варіанту фінансування закупівлі сировини і матеріалів залежатиме від структури необоротних активів, характеристик потенційних інвесторів, а також факту фінансової та юридичної незалежності підприємства від інших суб’єктів господарювання. У табл. 2.16 наведено інформацію щодо структури необоротних активів підприємства.

Таблиця 2.16

Структура необоротних активів підприємства АБС

Види необоротних активів підприємства

Балансова вартість, млн. грн.

Нематеріальні активи

-

Основні засоби

1,568

Довгострокові фінансові інвестиції

0,347

Довгострокова дебіторська заборгованість

0,943

Відстрочені податкові активи

0,526

Інші необоротні активи

-

Необоротні активи, всього

3,384

           

Як бачимо, необоротні активи підприємства АБС в основному фінансуються за рахунок власних джерел фінансових ресурсів, проте частково сформовані і за рахунок зобов’язань. Судячи із структури необоротних активів, частину власних коштів можна вивільнити для закупівлі сировини і матеріалів, зокрема за рахунок погашення довгострокової дебіторської заборгованості. Щоправда швидке вивільнення цих коштів можливе лише в тому випадку, якщо боржники є кредитоспроможними і укладені договори, в результаті яких виникла заборгованість, не містять умов, які дозволяють позичальникам легітимно відтягувати термін розрахунків.

            Щодо двох інших факторів (характеристики потенційних інвесторів та факту фінансової та юридичної незалежності підприємства від інших суб’єктів господарювання), то вони безпосередньо пов’язані між собою. Так, якщо АБС є дочірнім підприємством іншої організації, або є учасником статутних чи договірних виробничо-господарських об’єднань, то збільшення власного капіталу і розгляд потенційних інвесторів ухвалюватиметься колективно. В таких умовах ймовірність втрати контролю над підприємством, зокрема ризик поглинання підприємства конкурентами, є мінімальним, що засвідчує прийнятність варіанту «а» для розширення обсягів виробничо-господарської діяльності машинобудівного підприємства АБС. Своєю чергою, в умовах повної фінансової та юридичної незалежності підприємства збільшення власного капіталу можливе шляхом збільшення: внесків діючих власників у статутний фонд підприємства, частки прибутку підприємства, що реінвестується, залучення сторонніх інвесторів. Перший і другий з виділених факторів обмежені величиною особистого майна діючих власників підприємства, їх чистим доходом, а також величиною прибутку підприємства, який залишається у розпорядженні підприємства після сплати податку з прибутку, та здійсненні інших відрахувань. Щодо третього варіанту, то його прийнятність можлива у результаті прийнятності умов інвестування для діючих власників підприємства. У даному випадку, під прийнятністю залучення стороннього інвестора розуміють сукупність умов, на яких він готовий інвестувати, а також його управлінський досвід, зв’язки, імідж тощо.

            Якщо припустити, що власники підприємства і фінансові менеджери, проаналізувавши усі «за» і «проти», знайшли нового інвестора або обрали один із вищенаведених методів збільшення власного капіталу, то це означатиме прийняття рішення про вибір варіанту «а» для фінансування закупівлі сировини і матеріалів. Цей варіант сприяє економії витрат підприємства на обслуговування кредиторської заборгованості, зростанню значень показників рентабельності, ліквідності і платоспроможності підприємства. У розглянутому випадку позиція власників і керівників підприємства щодо вибору джерел фінансування активів призводить до виникнення нових протиріч, зокрема до необхідності: а) максимізації обсягу виробництва і збуту продукції в умовах потреби мінімізувати витрати на модифікацію продуктів чи технологій, а також при обмежених можливостях маневрувати часткою прибутку в ціні продукції підприємства; б) мінімізації витрат на інвестиційну діяльність в умовах потреби реалізації заходів, націлених на підвищення мотивації працівників підприємств та покращання їх інформаційного забезпечення.

Виникнення першого з вказаних протиріч пов’язане з тим, що власники і керівники підприємства АБС фактично мають одне основне джерело збільшення власного капіталу, яке визначає рівень інвестиційної привабливості підприємства, а саме – прибуток, який, як відомо, може збільшуватись за рахунок отримання економії на витратах або розширення обсягів реалізації продукції. Практично усі підприємства за винятком монополістів мають обмежені можливості щодо маневрування часткою прибутку в структурі ціни готової продукції, тому пошук можливостей отримання економії на витратах виробництва та збуту готової продукції, а також модифікація продуктів та диверсифікація продуктів і ринків збуту є одним з головних методів збільшення обсягів реалізації продукції. Враховуючи ці обставини, застосовуючи механізм двокритеріального левериджу, фінансовим менеджерам підприємства АБС під час моніторингу стану реалізації цілей ФЗІДМП слід звернути увагу, як у планах ФЗІДМП ідентифіковано завдання щодо потенційної привабливості вкладення коштів у інноваційну діяльність підприємства. Друге протиріччя тісно пов’язане з першим. Так, пошук джерел мінімізації витрат на модифікацію машинобудівної продукції вимагатиме підвищення мотивації працівників, зокрема управлінських, до удосконалення методів роботи, до оптимізації результатів діяльності, а також покращання інформаційного забезпечення управлінських працівників. Виконання цих завдань неминуче пов’язане із збільшення витрат на матеріальне і соціальне стимулювання працівників, а також із закупівлею або розробкою більш зручних інформаційних технологій. З огляду на це, рішення про збільшення обсягу умовно-постійних витрат має ухвалюватись на підставі врахування зміни прогнозованих значень показників ефективності діяльності підприємства, зокрема обсягу реалізації, валового доходу, частки прибутку підприємства у структурі виручки від реалізації готової продукції, частки прибутку у структурі ціни готової машинобудівної продукції. Якщо у результаті аналізу є підстави стверджувати про зростання значень цих показників, то умовно-постійні витрати доцільно збільшувати. Алгоритм аналізу факторів, які впливають на результат даного рішення, наведено на рис. 2.19-2.20.

Припустимо, у результаті застосування алгоритму першого етапу фінансові менеджери підприємства АБС дійшли висновку, що розроблені проекти стимулювання та інформаційного забезпечення управлінських працівників доцільно реалізувати. Після цього аналіз продовжується за етапами алгоритму 2.20. Вихідні дані для здійснення аналізу наведено у табл. 2.17.

Як бачимо, за даними табл. 2.17 розглядаються умови, в яких, незалежно від зміни обсягу і структури витрат на виробництво виробів КХ3 і КХ4, ціни на них залишаються незмінними. Незмінність цін дозволяє             проаналізувати як під впливом збільшення обсягу виробництва і збуту машинобудівної продукції зміниться структура ціни на КХ3 і КХ4. У відповідності до алгоритму, що наведений на рис. 2.19, дослідження розпочинається із аналізу частки та обсягу умовно-постійних витрат у структурі собівартості машинобудівної продукції. Потреба застосування цього алгоритму пов’язана з тим, що керівники підприємства мають намір збільшити обсяг витрат на удосконалення інформаційного забезпечення та системи мотивування управлінських працівників на 9,56826 млн. грн. У прикладі, що розглядається, маркетологи підприємства прогнозують однаковий обсяг і ріст збуту верстатів КХ3 і КХ4. З огляду на це, обсяг умовно-постійних витрат на одиницю машинобудівної продукції становить 0,0087 млн. грн.

Як бачимо з табл. 2.17, з огляду на те, що ціни на верстати є різними, які структура ціни, то частки умовно-постійних витрат у розрізі обох верстатів відрізняються. Так, частка цих витрат у структурі собівартості КХ3 зросла на 10,14%, а у структурі собівартості КХ4 на 31,98%. Ці зміни зумовлені також тим, що маркетологи підприємства прогнозують зростання обсягу збуту машинобудівної продукції на 30%. У результаті загальний обсяг збуту машинобудівної продукції збільшиться на 126,9 одиниць продукції. Для забезпечення росту обсягів збуту, необхідним є збільшити обсяг умовно-змінних витрат на 30%. Як бачимо з табл. 2.17, обсяг умовно-змінних витрат по верстату КХ3 мав би становити 0,01352 млн. грн., проте за рахунок заміни раніше використовуваних матеріалів на інші вдалось знизити обсяг умовно-змінних витрат на 0,0024 млн. грн. Як результат, очікуваний обсяг умовно-змінних втрат у структурі собівартості верстату КХ3 становить 0,01112 млн. грн. Щодо верстату КХ4, то при його виготовленні знайти заміни використовуваних матеріалів на дешевші не вдалось. З огляду на це, обсяг умовно-змінних витрат у структурі собівартості верстату КХ4 у майбутньому становить 0,01612 млн. грн. або 64,95%.

Внаслідок вищевказаних змін у структурі собівартості обох верстатів частка прибутку у ціні верстату КХ3 знизяться на 19,1%, а у ціні верстату КХ4 – на 26,62%. У цілому це приведе до зниження загального обсягу прибутку підприємства від реалізації машинобудівної продукції на 4,3365 млн. грн. або на 23,56% у структурі валового доходу підприємства АБС.

Таким чином, у розглянутому прикладі, в умовах незмінності цін на машинобудівну продукцію рішення щодо збільшення обсягу умовно-постійних витрат доцільно ухвалювати тільки тоді, коли будуть знайдені шляхи отримання економії на витратах та методи збільшення обсягу реалізації готової машинобудівної продукції. Якщо ж попит на машинобудівну продукцію є настільки високим, що підприємство має можливість збільшити ціни на продукцію і цим самим забезпечити зростання обсягу отримуваного прибутку, то рішення про збільшення умовно-постійних витрат можна ухвалювати.

 

Таблиця 2.17

Показники діяльності машинобудівного підприємства АБС із врахування витрат на удосконалення системи мотивування та інформаційного забезпечення

Назви показників

Значення показників

Відхилення

Фактичні

Прогнозні

Обсяг виробництва, шт.

567

737,1

+170,1

Обсяг збуту, шт.

423

549,9

+126,9

Виручка від реалізації готової продукції, млн. грн.

19,458

25,2954

+5,8374

Собівартість машинобудівної продукції у структурі валового доходу, млн. грн.

14,0436

24,2175

+10,1739

Прибуток в структурі валового доходу, млн. грн.

5,4144

1,0779

-4,3365

Частка собівартості машинобудівної продукції у структурі валового доходу, %.

72,17

95,73

+23,56

Частка прибутку в структурі валового доходу, %.

27,82

4,26

-23,56

Ціна виробу КХ3, млн. грн.

0,02

0,02

0

Обсяг собівартості в структурі ціни верстату КХ3, млн. грн.

0,0153

0,01922

+0,0039

Обсяг прибутку в структурі ціни верстату КХ3, млн. грн.

 

0,0046

0,00078

 

-0,0038

Обсяг умовно-постійних витрат у структурі собівартості

верстату КХ3, млн. грн.

 

 

0,0049

0,0081

+0,0032

Обсяг умовно-змінних витрат у структурі собівартості верстату КХ3, млн. грн.

 

0,0104

0,01112

+0,00072

Частка прибутку в структурі ціни верстату КХ3, %

23

3,9

-19,1

Частка собівартості в структурі ціни верстату КХ3, %.

 

77

96,1

+19,1

Частка умовно-постійних витрат у структурі собівартості верстату КХ3, %

32

42,14

+10,14

Частка умовно-змінних витрат у структурі собівартості верстату КХ3, %

68

57,86

-10,14

Ціна виробу КХ4, млн. грн.

0,026

0,026

0

Обсяг прибутку в структурі ціни верстату КХ4, млн. грн.

 

0,0081

0,00118

-0,00692

Обсяг собівартості в структурі ціни верстату КХ4, млн. грн.

 

0,0179

0,02482

+0,00692

Обсяг умовно-постійних витрат у структурі собівартості

верстату КХ4, млн. грн.

 

 

0,0055

0,0087

+0,0032

Обсяг умовно-змінних витрат у структурі собівартості верстату КХ4, млн. грн.

 

0,0124

0,01612

+0,00372

Частка прибутку в структурі ціни верстату КХ4, %

 

31,15

4,53

-26,62

Частка собівартості в структурі ціни верстату КХ4, %

 

68,84

95,46

+26,62

Частка умовно-постійних витрат у структурі собівартості

верстату КХ4, %

 

 

3,07

35,05

+31,98

Частка умовно-змінних витрат у структурі собівартості

верстату КХ4, %

 

 

96,92

64,95

-31,98

Примітки: без врахування ПДВ.

           

Ознайомлення із працями теоретиків сучасного менеджменту [19; 23; 43; 45; 47; 49; 56] дозволяє стверджувати, що будь-яка управлінська система має інформаційний характер, адже виявлення управлінських проблем, їх аналізування, підготовка і реалізація управлінських рішень тощо здійснюється у результаті отримання (акумулювання), оброблення і використання управлінської інформації. Від повноти, своєчасності і достовірності управлінської інформації значною мірою залежить ефективність управління будь-яким об’єктом, в тому числі ФЗІДМП. Огляд літературних джерел і ознайомлення із матеріалами підприємств показав, що проблемі інформаційного забезпечення суб’єктів управління, які застосовують леверидж, зокрема в управлінні ФЗІДМП, не приділено достатньої уваги. У результаті проведених досліджень побудовано класифікацію інформації, яка необхідна фінансовим менеджерам під час застосування двокритеріального левериджу при управлінні ФЗІДМП (табл. 2.18).

 

Таблиця 2.18

Класифікація інформації , яка необхідна фінансовим менеджерам під час застосування двокритеріального левериджу при управлінні ФЗІДМП

Класифікаційні ознаки

Види інформації

 

За етапами інноваційних проектів

·           Інформація отримана на етапі формування проекту розвитку інноваційної діяльності ;

·           Інформація отримана на етапі реалізації проекту розвитку інноваційної діяльності

За змістом

·           Інформація про сутність проекту розвитку інноваційної діяльності;

·           інформації щодо масштабу і потенціалу цільового ринку.

·           інформація про витрати на реалізацію проекту розвитку інноваційної діяльності ;

·           інформація про доходи від реалізації проекту розвитку інноваційної діяльності ;

·           інформація про фінансові результати від реалізації проекту розвитку інноваційної діяльності

За рівнем достовірності

·           Інформація підтверджена (достовірна) різними методами з різних джерел;

·           інформація не підтверджена (не достовірна)

За методом

отримання

 

·         Інформація отримана шляхом перевірки документації;

·         інформація отримана шляхом проведення усних опитувань;

·         інформація отримана шляхом здійснення запитів;

·         інформація отримана шляхом спостереження;

·         інформація отримана шляхом постановки експерименту;

·         інформація отримана шляхом тестування працівників;

·         інформація отримання шляхом ознайомлення із судженнями фахівців, аналітиків, службовців бірж, органів державної влади тощо

За джерелом отримання

 

·         Інформація отримана від фінансових аналітиків;

·         інформація отримана від представників держаних органів управління і представників правоохоронних органів;

·         інформація отримана від керівників і фахівців міжнародних організацій і багатонаціональних компаній;

·         інформація отримана від конкурентів;

·         інформація отримана від постачальників сировини, матеріалів, комплектуючих, від споживачів машинобудівної продукції;

·         інформація отримана із засобів масової інформації тощо

 

            Як відомо, на етапі підготовки інноваційних проектів здійснюють науково-дослідні (фундаментальні і прикладні дослідження) та дослідно-конструкторські роботи (техніко-технологічні дослідження, роботи із формування зразка машинобудівної продукції). Для створення дослідного зразка машинобудівної продукції суб’єкти управління отримують інформацію про сутність інноваційного проекту. Як правило, інформація про витрати на реалізацію проекту, про доходи і фінансові результати від його реалізації на даному етапі є непідтвердженою з двох причин. По-перше, на етапі підготовки проекту до реалізації ще неготові остаточні кошториси витрат; по-друге, джерела і методи отримання додаткової інформації, яка б підтвердила або спростувала прогнози аналітиків є обмеженими, оскільки сама інформація про сутність інноваційного проекту і про намір його реалізувати є конфіденційною. На даному етапі одним з найважливіших завдань є отримання інформації щодо масштабу і потенціалу цільового ринку. Сучасні теоретики маркетингу трактують потенціал ринку як максимально можливий обсяг продажу товарів за конкретний період часу, який може бути досягнутий завдяки реалізації відповідної маркетингової програми. Щодо місткості споживчого ринку, то це поняття ототожнюють із кількістю товарів, які ринок може спожити за певний період за конкретних умов. Для оцінювання масштабу і потенціалу цільового ринку певної машинобудівної продукції необхідно: визначити тип ринку, ідентифікувати кількість споживачів кваліфіковано-доступного ринку, встановити групу споживачів, визначити середню кількість закупівель продукту одним споживачем, розрахувати середню ціну продукту, обчислити виробничий потенціал ринку і, в кінцевому результаті розрахувати місткість ринку конкретної продукції [67; 68]. У табл. 2.19 наведено найбільш інформативні способи оцінювання потенціалу та місткості споживчого ринку машинобудівної продукції.

Таблиця 2.19

Найбільш інформативні способи оцінювання потенціалу та місткості споживчого ринку машинобудівної продукції [67; 68]

Способи розрахунків

Умовні позначення

Потенціал ринку

де  – виробниче підприємство або група підприємств, що випускають і-у машинобудівну продукцію;  – середня потужність підприємства (групи підприємств), що випускають і-у машинобудівну продукцію;  – середній ступінь завантаження виробничих потужностей;  – ступінь забезпечення виробництва ресурсами, які необхідні для здійснення виробничої програми;  – темп приросту ціни;  – коефіцієнт еластичності пропозиції від цін на сировину та готові вироби;  – поправка на конкурентоспроможність товару;  – внутрішнє виробниче споживання;  – конкуруючий імпорт; n – число і-х виробничих підприємств

де і – одиниця машинобудівної продукції, що виготовляється; n – число і-х одиниць виробничих підприємств;  – число виробничих або інших підприємств, які споживають і-у машинобудівну продукцію виробничого призначення;  – кількість вироблених і-х одиниць продукції, для виробництва яких необхідна j-а продукція; і – норматив питомої витрати j-ї продукції для виготовлення і-ї одиниці машинобудівної продукції;  – коефіцієнт поправки на технологічні зміни;  – середній розмір змін товарних запасів j-ї продукції;  – витрати j-ї продукції в межах нормативу; С – частка ринку, що припадає на конкурентів

Місткість споживчого ринку

де і – група споживачів; n – число і-х груп споживачів;  – чисельність споживачів і-ї соціальної або вікової групи;  – споживання на душу в і-й Групі споживачів у базовому періоді;  і  – темпи приросту, відповідно цін і доходів;  – еластичність попиту і-ї групи населення від зміни цін;  – еластичність попиту і-ї групи населення від зміни доходу;  – стимулювання приросту попиту;  – насиченість ринку, тобто наявність товарів у споживачів;  і  – зношення товару, відповідно фізичне і моральне; А – альтернативні неринкові форми споживання; С – частка ринку, що захоплена конкурентами

 

Отримавши дослідний зразок машинобудівної продукції та ухваливши рішення про реалізацію інноваційного проекту, розробники інвестиційного проекту потребують інформації щодо обсягу і структури витрат на реалізацію проекту інвестиційної діяльності підприємства , критичного обсягу виробництва машинобудівної продукції, необхідних виробничих потужностей, ціни машинобудівної продукції та її структури, очікуваного обсягу реалізації та фінансових результатів інноваційної діяльності. Лише після отримання цієї інформації відбувається перехід до етапу реалізації інноваційного проекту (виробництво, реалізація, удосконалення і модифікація машинобудівної продукції чи технології).

            Отримання вищевказаної інформації є необхідним для вибору джерел і методів фінансування розвитку інноваційної діяльності. З перелічених видів необхідної для керівників підприємств інформації, ключовою є інформація про витрати на виробництво машинобудівної продукції, зокрема у розрізі матеріальних витрат, витрат на оплату праці і соціальні заходи, на амортизацію, інших операційних витрат. У табл. 2.20 наведено методичні підходи до визначення обсягу цих витрат.

                                                             Таблиця 2.20

Методичні підходи до визначення обсягу витрат на виробництво

машинобудівної продукції [63]

Способи розрахунків

Умовні позначення

де Mv – матеріальні витрати;

No, Nn – плановий обсяг господарської діяльності в натуральному і вартісному виразі;

NV, Nvv, Nn – норма витрат сировини і матеріалів у натуральному виразі на натуральну одиницю продукції, у вартісному виразі на вартісну одиницю продукції, у вартісному виразі на вартісну одиницю продукції;

Co – облікова ціна натуральної одиниці сировини і матеріалів, грн.

Vo – плановий обсяг господарської діяльності у вартісному виразі.

де Vp – витрати на оплату праці;

Zp – затрати праці на одиницю продукції, господарську операцію, люд.-год.;

Ro – розцінка оплати праці на одиницю затрат праці, грн.;

Rp – розцінка оплати праці за одиницю продукції, грн.;

Rd – розцінка оплати праці на одиницю обсягу господарської діяльності у вартісному виразі, грн.

де Vz – витрати на соціальні заходи;

Bn – база для нарахування витрат на соціальні заходи;

S – ставка платежів на одиницю бази для нарахування витрат на соціальні заходи, грн.;

Sp – ставка платежів на одиницю бази для нарахування витрат на соціальні заходи на одиницю обсягів господарської діяльності у вартісному виразі.

де A – амортизація;

Vz – вартість основних засобів як база для визначення амортизації, які планують використовувати при здійсненні господарської діяльності, грн.;

Na – норма амортизації основних засобів до їх вартості, %;

Np – норма амортизації основних засобів на одиницю виготовленої продукції в натуральному виразі, грн.;

Nva – норма амортизації основних засобів на одиницю виготовленої продукції у вартісному виразі, грн.

де Vio – інші операційні витрати;

Vrp – витрати на оплату робіт і послуг постачальників;

Vyy – витрати на утримання та експлуатацію устаткування;

Vsp – витрати допоміжних структурних підрозділів;

Vsv – загально-виробничі витрати.

           

            Окрім отримання інформації про очікуваний обсяг витрат на виробництво продукції необхідним є також отримати інформацію про структуру витрат, зокрема про умовно-постійні і умовно-змінні витрати, що пов’язані з потребою визначення критичного обсягу виробництва продукції, тобто такого обсягу, який забезпечує беззбитковість виробництва продукції підприємства (рис. 2.21). Критичний обсяг виробництва продукції визначають за формулою [18; 44; 57]:

де К – критичний обсяг реалізації продукції, шт.;

Vp – умовно-постійні витрати, грн.;

Pm – маржинальний прибуток (сума умовно-постійних витрат та прибутку підприємства), грн.

            Як відомо, до умовно-постійних належать такі витрати, обсяг яких не змінюється в результаті збільшення обсягів виробництва і реалізації продукції. Усі ніші витрати належать до умовно-змінних. Розрізняють прямі умовно-змінні витрати (витрати матеріальних ресурсів і витрати на оплату праці) і накладні умовно-змінні витрати (витрати на утримання і експлуатацію устаткування, позавиробничі витрати) [57].

У табл. 2.21 вказано залежність витрат від зміни обсягів господарської діяльності.

Вищенаведений графік беззбитковості випуску і реалізації машинобудівної продукції підприємством відображає принципові співвідношення між такими категоріями як «обсяг виробництва продукції», «обсяг реалізації продукції», «умовно-змінні витрати», «умовно-постійні витрати» в умовах конкретного звітного періоду без врахування зміни обсягів реалізації і собівартості машинобудівної продукції протягом тривалого періоду часу.

Проте на практиці виникає потреба акумулювання інформації про значення точок беззбитковості саме у довгостроковій перспективі за різного рівня виторгу і різного обсягу витрат на виробництво машинобудівної продукції. Особливо актуальною така інформація є для підприємств, які починають працювати на ще несформованому ринку. С.Валдайцев під несформованим ринком розуміє ринок, на якому у підприємства – інноватора, який освоює продукт, є певна свобода у проведенні цінової політики, тобто у встановленні довільно вибраної ним ціни на машинобудівну продукцію. Автор стверджує, що така свобода можлива, якщо ринок взагалі відсутній або на ньому відсутня конкуренція [10].

Таблиця 2.21

Залежність витрат від зміни обсягів господарської діяльності [63]

Обсяг господарської діяльності

Змінні витрати

Постійні витрати

Витрати по підприємству

Всього

по підприємству

На одиницю продукції

Всього

по підприємству

На одиницю продукції

Всього по підприємству

На одиницю продукції

Зростає

Збільшуються

Постійні

Постійні

Зменшуються

Збільшуються

Зменшуються

Зменшується

Зменшуються

Постійні

Постійні

Збільшуються

Зменшуються

Збільшуються

 

За таких умов керівники підприємства потребують інформації про те, яка з можливих довільних цін на машинобудівну продукцію є мінімальною (беззбитковою), а також як змінюватиметься мінімальна ціна при зміні обсягу реалізації, собівартості машинобудівної продукції, а також попиту на неї.

Слід зауважити, що оброблення інформації на предмет визначення рівнів беззбитковості не означає, що саме ці рівні використовуватимуться для встановлення цін на машинобудівну продукцію. Вони необхідні лише для уточнення найбільш оптимальної цінової політики, яку використовуватиме підприємство. Так, визначивши рівні беззбитковості та проаналізувавши рівень попиту на машинобудівну продукцію, керівники підприємства можуть реалізовувати політику цінової диверсифікації в часі від максимальної ціни до критичної залежно від рівня попиту на машинобудівну продукцію або ухвалювати рішення про здійснення додаткових витрат, які б забезпечили збільшення рівня попиту на машинобудівну продукцію і в результаті дозволили б встановлювати значно вищу за критичний рівень ціну на машинобудівну продукцію. На рис. 2.22 А і В показано графік взаємозалежності між траєкторією беззбитковості і мінімальними обсягами виробництва машинобудівної продукції [10].

Як бачимо з рис. 2.22, при незмінній структурі витрат (Cv – умовно-змінні витрати, С – сукупні витрати) підприємства на виробництво машинобудівної продукції протягом довготривалого періоду буде отримано чотири критичні точки, які забезпечуватимуть беззбитковість машинобудівної продукції на рівні обсягу виробництва і збуту продукції Q1-R1, Q2-R2, Q3-R3, Q4-R4. Щоб визначити ціни беззбитковості при різних беззбиткових обсягах виробництва машинобудівної продукції, необхідно беззбиткові виручки Rn поділити на відповідні їм беззбиткові обсяги виробництва машинобудівної продукції Qn. Визначені таким способом ціни беззбитковості (S1-S4) відкладено на рис. 2.22 В. Як результат, отримуємо інформацію про критичний обсяг виробництва, реалізацію машинобудівної продукції, а також її ціни у довгостроковому періоді.

Щодо прямої, побудованої з точок S1-S4 на рис. 2.22 С, то вона репрезентує лінію мінімальної пропозиції машинобудівної продукції в умовах зростання закупівельних цін на сировину, матеріали, комплектуючі, що використовуються при виробництві машинобудівної продукції.

Визначивши критичний обсяг виробництва і реалізацію продукції за певної встановленої ціни одиниці машинобудівної продукції, можливим є переходити до обробки інформації щодо фінансування проекту розвитку інноваційної діяльності. На цьому етапі варіант рішення щодо обсягу, структури і умов фінансування розвитку інвестиційної діяльності значною мірою залежить від фінансових можливостей підприємства, на базі якого реалізовується інвестиційний проект. Так, якщо підприємство має достатньо власних фінансових ресурсів для фінансування розвитку інноваційної діяльності, але частково потребує додаткових коштів, то найбільш ймовірним є залучення коштів шляхом отримання одного або декількох банківських кредитів. При цьому буде обрано того кредитора, який з огляду на фінансову стійкість підприємства і очікувану прибутковість інвестиційної діяльності запропонує найнижчу відсоткову ставку за кредит і не встановлюватиме високих вимог до забезпечення кредиту (застава, порука, гарантія). Своєю чергою, в умовах браку власних фінансових ресурсів для розвитку інноваційної діяльності, високою є ймовірність виникнення для підприємства загроз втрати фінансової незалежності. Розглянемо найтиповіші з них:

  • керівники підприємства планують залучити банківський кредит, проте через ризиковість інноваційного проекту умови кредитування настільки жорсткі, що це призводить до суттєвого зниження прибутковості інноваційного проекту для підприємства та посилює ризик втрати контролю над активами в разі порушення плану реалізації інноваційного проекту;
  • керівники підприємства планують профінансувати інноваційний проект шляхом залучення до проекту нового інвестора, який матиме частку у власному капіталі підприємства. Такими інвесторами, як правило, виступають венчурні фонди та банки. Як відомо, їх участь у інвестиційних проектах супроводжується повною або частковою передачею їм розробниками машинобудівної продукції прав власності на машинобудівну продукцію. Як наслідок, підприємство з ініціатора інноваційного проекту та власника машинобудівної продукції перетворюється на учасника проекту і, в кращому випадку, на співвласника машинобудівної продукції.

Компромісом на шляху подолання загроз, пов’язаних із фінансуванням проектів розвитку інноваційного потенціалу, є перегляд застосовуваних підходів до ціноутворення на машинобудівну продукцію підприємства. Акумулювання і оброблення інформації щодо знаходження компромісу може привести до розширення виробничих потужностей підприємства, знаходження нових ринків збуту машинобудівної продукції, збільшення кількості споживачів машинобудівної продукції, розширення кола потенційних кредиторів та інвесторів, готових профінансувати інноваційний проект.

З огляду на те, що інноваційна діяльність є однією з форм інвестиційної діяльності, то ціноутворення на наукомістку та науково-технічну продукції здійснюється у відповідності до Закону України «Про інвестиційну діяльність». У цьому законі зазначається, що вартість продукції, робіт і послуг у процесі інвестиційної, в тому числі інноваційної діяльності, встановлюється за вільними цінами і тарифами, зокрема за підсумками конкурсів (торгів), а у випадках, передбачених законодавчими актами, за державними фіксованими та регульованими цінами і тарифами. І.Циглик, С.Кропельницька, О.Мозіль, О.Лапко, І.Ткачук та інші стверджують, що ціноутворення може базуватись на застосуванні базисної, довідкової, номінальної, фактурної, твердої, плаваючої, роздрібної ціни тощо. Крім того, ціни можуть корегуватись на певні надбавки і знижки, а також на витрати, пов’язані із особливостями постачання готової машинобудівної продукції до споживачів або замовників [40; 62]. Більшість авторів стверджують, що, незалежно від особливостей формування цін на машинобудівну продукцію головним джерелом інформації, у якому зафіксовано і обґрунтовано встановлення ціни на машинобудівну продукцію, є договір. З огляду на це, в момент укладання договору на купівлю-продаж машинобудівної продукції будь-яка ціна стає договірною. Як зазначає І.Мінко, договірна ціна на машинобудівну продукцію зазвичай є незмінною, проте більшість суб’єктів інноваційної діяльності, укладаючи договір на купівлю-продаж машинобудівної продукції, обумовлюють окремі випадки, за яких договірна ціна може змінитись. До таких випадків належать: а) у договорі або документах, що додаються до договору передбачено можливість чи необхідність наступного уточнення ціни або її елементів, що обумовлено імовірнісним характером інвестиційної діяльності; б) у результаті інноваційної діяльності не досягнуто передбачених договором результатів, що виявлено при представленні зразка машинобудівної продукції замовнику (покупцю); в) в процесі виконання робіт виникла необхідність змінити їх програму, склад і обсяг, що обумовлено сторонами; г) при встановленні договірної ціни була передбачена оплата роботи по мірі і залежно від величини результатів фактичної реалізації машинобудівної продукції; д) при реалізації машинобудівної продукції виявлено додаткові результати, непередбачені договором і договірною ціною. І.Мінко та інші автори стверджують, що ключовим питанням ціноутворення на машинобудівну продукцію є реалізувати принцип економічної вигоди (ефективності). На практиці цей принцип сторони договору на купівлю-продаж машинобудівної продукції, як правило, реалізовують шляхом застосування такої формули [19]:

де С – собівартість виробництва машинобудівної продукції;

- прибуток, встановлений у відсотках до собівартості машинобудівної продукції;

- прибуток, розрахований у відсотках від суми економічного ефекту (позитивного сальдо грошових потоків) замовника (споживача), який отримано від реалізації машинобудівної продукції, за період обумовлений сторонами;

К – найбільш допустима частка ціни машинобудівної продукції у економічному ефекті від її застосування у замовників, споживачів;

 – економічний ефект від виробництва і застосування науково-технічної продукції за розрахунковий період;

 – частка економічного ефекту, який реалізовується у замовників.

Узагальнення огляду літературних джерел і матеріалів підприємств, які розвивають інноваційну діяльність показало, що при формуванні цін на машинобудівну продукцію необхідно враховувати інформацію щодо типу ринку збуту машинобудівної продукції, стратегічних орієнтирів підприємства, співвідношення рівнів попиту і пропозиції на машинобудівну продукцію, рівень платоспроможного попиту цільової групи споживачів, зміну цін на додаткові товари, які необхідні для використання даної продукції, рівень витрат на виробництво і реалізацію машинобудівної продукції, очікуваний рівень рентабельності машинобудівної продукції, особливості законодавства щодо ціноутворення на конкретну продукцію тощо [5; 9; 13; 14; 17; 23; 26; 29; 35; 46; 44; 51; 53; 64; 67].

            Фінансові менеджери, застосовуючи багатокритеріальний леверидж при ФЗІДМП , потребують інформацію про те, як зміняться показники фінансової стійкості і прибутковості інноваційної діяльності за обраних умов фінансування і попередньо обумовлених цін на машинобудівну продукцію. Отримання цієї інформації вимагає розрахунку вищевказаних груп показників із врахуванням договірних цін та витрат на залучення додаткових фінансових ресурсів і порівняння їх значень із очікуваним значеннями.

            Аналізування впливу обраних джерел ФЗІДМП слід здійснювати у такій послідовності:

  • розрахунок обсягу витрат підприємства, які виникнуть у зв’язку із залученням додаткових фінансових ресурсів;
  • обчислення сукупних витрат на виробництво і реалізацію машинобудівної продукції;
  • визначення величини витрат, що припадає на одиницю машинобудівної продукції;
  • розрахунок обсягу прибутку у структурі раніше встановленої ціни на машинобудівну продукцію із врахуванням нової величини витрат, що припадають на одиницю машинобудівної продукції;
  • ідентифікування факторів, які засвідчують можливість збільшення обсягу прибутку у структурі ціни машинобудівної продукції за рахунок збільшення ціни;
  • встановлення, в разі доцільності, нової ціни на машинобудівну продукцію;
  • визначення очікуваного обсягу виторгу від реалізації машинобудівної продукції та чистого прибутку;
  • розрахунок показників фінансової стійкості та прибутковості інвестиційної діяльності підприємства;
  • знаходження відхилень значень розрахованих показників від очікуваних значень;
  • формулювання висновку про ефективність ФЗІДМП і виділення резервів покращання ефективності фінансового забезпечення .

Якщо для реалізації проекту ФЗІДМП передбачається застосування кількох зовнішніх джерел фінансування одночасно, то вказані етапи аналізування слід реалізовувати із врахуванням сукупних витрат на залучення додаткових фінансових ресурсів. Якщо ж керівники підприємства розглядають альтернативні варіанти ФЗІДМП , то вищевказаний аналіз слід проводити окремо у розрізі кожного джерела.

            На етапі реалізації проекту розвитку інноваційної діяльності ключовою для фінансових менеджерів є інформація, яка засвідчує необхідність застосування регулюючих заходів до розробленого раніше проекту розвитку інноваційної діяльності , зокрема його фінансової звітності. Отримання поточної інформації про фактичні умови реалізації проекту здійснюють у результаті застосування моніторингу. Моніторинг – це поточний контроль процесів і явищ, який здійснюють керівники різних рівнів управління для виявлення відхилень фактичних значень показників ФЗІДМП від очікуваних значень. Інформативність моніторингу залежить від професійного рівня і зацікавленості у результатах діяльності суб’єктів керуючої підсистеми управління, регулярності застосування контрольних процедур і рівня їх формалізації; диверсифікованості видів, методів і форм контролю. З огляду на те, що під час реалізації проекту розвитку інноваційної діяльності, рішення щодо вибору і застосування регулюючих заходів слід ухвалювати швидко, то керівники підприємства повинні намагатись залучати підтверджену (достовірну) інформацію про фактичні умови реалізації проекту. Виконання цієї вимоги, як стверджують експерти, є можливим тоді, коли децентралізація виконання функції контролювання супроводжується застосуванням на підприємстві сучасних системних комунікацій. У даному випадку під сучасними системними комунікаціями розуміється сукупність усних, письмових і електронних каналів зв’язку між суб’єктами управління, які захищені від витоку конфіденційної інформації за межі підприємства, нейтралізують інформаційні шуми і, завдяки високому рівню формалізації інформації та процедур її оброблення, сприяють своєчасному та обґрунтованому формуванню раціональних управлінських рішень щодо ФЗІДМП .

            Незалежно від того, інформація акумулюється на етапі формування чи реалізації проекту розвитку інноваційної діяльності, керівники, зокрема фінансові менеджери, потребують ідентифікування її достовірності. Виконання цього завдання можливо здійснити за методичними рекомендаціями, що наводились у третьому розділі монографії.

            Однією з найважливіших передумов результативності застосування левериджу під час ФЗІДМП є професійна та емоційно-психологічна відповідність управлінських працівників потребам організації. Внаслідок проведених експертних досліджень виявлено, що вимоги до фінансових менеджерів, які залучені до застосування левериджу для ФЗІДМП доцільно групувати на загальні, особисті і професійні. Більшість експертів серед загальних вимог до фінансових менеджерів виділяють наявність, як правило, повної вищої освіти за відповідною спеціальністю та наявність досвіду роботи за спеціальністю. До особистих вимог, які характеризують фінансового менеджера, відносять дисциплінованість, комунікабельність і професійну уважність. Щодо професійних вимог, то у відповідності до результатів експертних досліджень, вони включають здатність менеджерів акумулювати і аналізувати інформацію, ухвалювати управлінські рішення та управляти процесом реалізації рішень.

            Інформацію про претендентів на посаду фінансового менеджера у розрізі вказаних груп вимог можна отримати шляхом: ознайомлення із відповідною документацією; здійснення письмового запиту до установ де навчався і працював раніше претендент, до установ, які надавали йому сертифікати і дипломи, що засвідчують певний професійний рівень; проведення усної співбесіди з претендентом; тестування претендента; отримання усного або письмового відгуку про претендента у його колишніх керівників, співробітників, клієнтів, бізнес-партнерів тощо; організування стажування претендента тощо.

Акумулюванням і обробленням інформації про претендентів на посаду фінансових менеджерів здебільшого займаються працівники відділу кадрів, а також їх майбутні лінійні керівники залежно від будови організаційної структури управління організацією. У разі наявності на підприємстві структурного підрозділу або посади із психологічної підготовки і допомоги працівникам, то до акумулювання і оброблення інформації можуть залучатись також психологи.

Ознайомлення із матеріалами досліджених підприємств показало, що незважаючи на те, що на усіх без винятку підприємствах ведеться досить ретельна робота щодо підбору і підготовки керівників, жодної методики комплексного оцінювання претендентів на керівні посади, зокрема посаду фінансового менеджера, не виявлено. Незважаючи на це, респонденти, які брали участь у проведеному експертному дослідженні, майже одностайно визнали доцільність її розроблення і використання.

На підставі уточнення і групування вимог до фінансових менеджерів, які залучені до застосування левериджу, під час ФЗІДМП розроблено методичні рекомендації до оцінювання претендентів на посаду фінансового менеджера. Методичні рекомендації включають тестування претендентів, оцінювання відповідей респондентів у балах, переведення балів у коефіцієнти, узагальнення результатів розрахунків і їх трактування.

У результаті тестування претендентів отримані відповіді можна виразити у балах. Для цього необхідно поставлені питання трансформувати у показники, а отриманим відповідям присвоїти певну бальну оцінку. Приклад такої трансформації наведено у табл. 2.22.

Оцінивши в балах відповіді претендентів, можливо розрахувати узагальнюючий коефіцієнт емоційно-психологічної і професійної відповідності претендентів вимогам до фінансових менеджерів, які застосовуватимуть леверидж для ФЗІДМП:

де К112 – коефіцієнти вагомості показників, які характеризують відповідність претендентів вимогам до фінансових менеджерів, які застосовуватимуть леверидж для ФЗІДМП .

             може набувати значень від 0 до 1, чим ближче значення до 1, тим вищою є відповідність претендента встановленим вимогам.

            У табл. 2.23 наведено коефіцієнти вагомості показників, які характеризують відповідність претендентів вимогам до фінансових менеджерів, які застосовуватимуть леверидж для ФЗІДМП.

            Відповіді претендентів на запропоновані їм анкети, а також розраховані на їх підставі узагальнюючі показники емоційно-психологічної та професійної відповідності претендентів до вимог на посаду фінансового менеджера є необхідною, але недостатньою інформацією для прийому претендента на роботу і доручення йому застосовувати леверидж для ФЗІДМП . Необхідним є також перевірка достовірності, поданої претендентом у анкеті, інформації шляхом перевірки відповідних документів, отримання усних і письмових відповідей на запити про характеристику претендента. Крім того, більшість опитаних керівників підприємств стверджують, що вирішальними факторами прийому претендентів на керівні посади, зокрема посаду фінансового менеджера, є проведення з ними усної співбесіди і їх стажування перед прийомом на роботу. Неналежне виконання цих процедур, як показує практика, може мати непоправні наслідки для фінансової стійкості підприємства, прибутковості його інвестиційної діяльності, для економічної безпеки розвитку підприємства тощо. Причиною цього є те, що повноваження, якими наділяється фінансовий менеджер під час застосування левериджу для ФЗІДМП, є настільки широкими, а наслідки настільки відчутними для показників економічного розвитку, що найменші систематичні помилки у формуванні і реалізації управлінських рішень можуть швидко знизити конкурентоспроможність підприємства і можливість своєчасно і в повній мірі реалізувати обрану стратегію розвитку інвестиційної діяльності. Небезпека особливо зростає за умов активізування фінансовим менеджером участі фінансових ресурсів підприємства на ринках фінансових активів, зокрема спекулятивних ринках. Таке активізування часто є виправданим і необхідним з огляду на ринкову кон’юнктуру, структуру фінансових ресурсів підприємства і обрану стратегію активізування інвестиційної діяльності. Проте загальновідомим є також і те, що на фондових і валютних ринках рішення щодо придбання чи продажу будь-яких активів, а особливо похідних, базується не на наукових методичних підходах, а значною мірою інтуїтивних. Механізм їх застосування ретельно дослідив і описав у низці наукових праць відомий фінансист і науковець Дж.Сорос. Описана ним теорія називається теорією рефлексивності. Її сутність полягає в тому, що більшість інвесторів ухвалюють рішення на підставі отримання інформації про майбутні тенденції на фінансових ринках з уст авторитетних фінансових аналітиків або великих інвесторів. Як результат, саме їх

 реагування на отриману інформацію стає чи неєдиною найважливішою причиною зміни тенденцій і явищ на фінансових ринках [54].

 

Таблиця 2.22

Показники, які характеризують рівень емоційно-психологічної та професійної відповідності претендентів на посаду фінансового менеджера

Назви показників

Варіанти відповідей

Бальна оцінка відповідей

Наявність професійної освіти, О

Є

Немає

 

1

0

 

Наявність досвіду роботи за фахом, Д

Є

Немає

 

1

0

 

Причини зміни роботи, Пз

Варіанти а-е

Варіант ж

 

1

0

 

Рівень професійної дисциплінованості претендента, Дп

 

Так

 

Частково

 

Ні

 

1

 

0,5

 

0

Рівень комунікабельності претендента, Кп :

Рівень ініціативності, Рі

Здатність переконати іншого, Зп

 

 

Так

Так

 

 

Іноді

Іноді

 

 

Ні

Ні

 

 

1

1

 

 

0,5

0,5

 

 

0

0

Рівень уважності претендента, У

Варіант а

Варіант б

Варіант в

1

0,5

0

Здатність претендента акумулювати та аналізувати управлінську інформацію, За

1 варіант

2 варіанти

Більше двох варіантів

 

0

 

0,5

 

1

Здатність претендента ухвалювати раціональність управлінські рішення, Зу

 

 

 

 

 

 

 

0

 

 

1

 

Здатність претендента управляти процесом виконання рішення, Зв

 

 

 

 

1

 

0

 

 

 

Таблиця 2.23

Коефіцієнти вагомості, встановленні методом експертних оцінок

Назви показників

Назви показників

Коефіцієнт вагомості показника наявності професійної освіти у претендента, О

К1

Коефіцієнт вагомості показника наявності у претендента досвіду роботи за фахом, Д

К2

Коефіцієнт вагомості показника причини зміни роботи претендентом, Пз

К3

Коефіцієнт вагомості показників, які характеризують відповідність претендентів загальним вимогам до фінансових менеджерів

 

К4

Коефіцієнт вагомості показника рівня професійної дисциплінованості претендента, Дп

К5

Коефіцієнт вагомості показника рівня комунікабельності претендента, Кп :

- коефіцієнт вагомості показника рівня ініціативності претендента, Рі

- коефіцієнт вагомості показника здатності претендента переконати іншого, Зп

 

К6

К6.1

К6.2

Коефіцієнт вагомості показника рівня уважності претендента, У

К7

Коефіцієнт вагомості показників, які характеризують відповідність претендентів особистим вимогам до фінансових менеджерів

К8

Коефіцієнт вагомості показника здатності претендента акумулювати та аналізувати управлінську інформацію, За

К9

 

Коефіцієнт вагомості показника здатності претендента ухвалювати раціональність управлінські рішення, Зу

К10

Коефіцієнт вагомості здатності претендента управляти процесом виконання рішення, Зв

К11

Коефіцієнт вагомості показників, які характеризують відповідність претендентів професійним вимогам до фінансових менеджерів

 

К12

 

            З огляду на це, окрім належної професійної підготовки фінансового менеджера, його комунікабельності, професійної уважності, для здатності акумулювати і використовувати управлінську інформацію з метою формування і реалізації раціональних управлінських рішень йому необхідно володіти також розвинутою інтуїцією, відчуттям настроїв головних учасників фінансових ринків, здатністю регулювати процес застосування стратегії покращання ФЗІДМП на засадах багатокритеріального левериджу.

 

2.3. Формування інвестиційних портфелів машинобудівного підприємства шляхом позиціонування на фінансових і не фінансових ринках

 

 

            З метою нівелювання ризиків, пов’язаних з вкладенням коштів у розвиток інноваційної діяльності машинобудівні підприємства змушені раціонально формувати інвестиційні портфелі. Як відомо, під інвестиційним портфелем розуміють сукупність активів, які забезпечують підприємству контроль над іншими суб’єктами господарювання, а також зберігають вартість та приріст вкладених коштів. Узагальнення огляду літературних джерел, зокрема В.Бочарова, Л.Коваленка, Л.Ремньової, І.Мойсеєнко, І.Бланка, А.Пересади, О.Балацького, О.Теліжко, М.Соколова, А.Загороднього та інших показало, що класифікація інвестиційних портфелів є досить широкою (рис. 2.23) [1; 3-8; 24; 45; 52]. Так, за цілями портфелі поділяють на портфелі росту (портфель сформований з довгострокових активів, які дозволяють отримати високий рівень рентабельності інвестицій. Активи, які придбані або створені під час формування портфелю росту сприяють підвищенню ринкової вартості підприємства), доходу (портфель сформований з активів, які здатні забезпечити прибуток підприємству у поточному періоді) і мінімізації ризиків (портфель, який формується з високоліквідних активів, які забезпечують прибуток у розмірі, що покриває рівень очікуваної інфляції). За рівнем ризику розрізняють агресивні, помірні і консервативні портфелі. Під агресивним портфелем розуміють такий портфель, який сформований з активів, що здатні забезпечити максимальний рівень прибутку інвестору як у поточному періоді, так і в перспективі без врахування рівня ризику цих активів. При формуванні помірного портфеля пріоритетом інвестора є досягнення середньоринкового рівня ризику за здійсненими інвестиціями. Щодо консервативних портфелів, то вони здебільшого формуються із довгострокових, не ризикових активів, які мають суттєвий вплив на виробничі потужності підприємства-інвестора, ефективність використовуваних технологій тощо. За рівнем ліквідності портфелі поділяють на високоліквідні, середньоліквідні та низьколіквідні. Перші характеризують таким набором активів, які швидко можуть бути проданими іншим інвесторам за ринковою вартістю. Як вправило, такі портфелі включають цінні папери, конвертовані валюти, коштовні металі і каміння, тобто об’єкти інвестування, вартість яких в періоди фінансової нестабільності на ринках зростають. Якщо окрім вказаних активів у портфелі є також такі об’єкти інвестування, як нерухомість, виробниче обладнання, факторингові угоди тощо, тобто активи, у яких рівень ліквідності невисокий, то ці портфелі називають середньо ліквідними. У разі відсутності у портфелі високоліквідних активів або якщо їх частка у загальній кількості активів мала, то портфель ідентифікують як низько ліквідний. За інвестиційним періодом розрізняють короткострокові портфелі і довгострокові. Характерною ознакою перших є те, що інвестор очікує отримати прибуток від володіння активами, включеними у портфель протягом одного року. До довгострокових портфелів належать ті, за якими отримання прибутку очікується довше як за рік. У залежності від того, чи оподатковуються активи і прибуток від їх використання портфелі поділяють на ті, що оподатковуються і ті, що не оподатковуються. За стабільністю структури виділяють портфелі із фіксованою та гнучкою структурою. Фіксовану структуру мають портфелі, які протягом всього інвестиційного циклу, на який вони сформовані не переформовуються під впливом зміни факторів внутрішнього і зовнішнього середовища організації. У протилежному випадку портфель має гнучку структуру. За видами активів портфелі поділяють на фінансові, не фінансові та комбіновані. До фінансових портфелів належать, ті які сформовані з корпоративних, боргових і похідних цінних паперів, конвертованих і неконвертованих валют. Не фінансові портфелі можуть включати активи у формі будівель і споруд, рухомого майна, коштовних металів і каміння, предметів антикваріату тощо. В разі наявності у портфелі фінансових інструментів та інших об’єктів інвестування його ідентифікують як комбінований. За кількістю стратегічних цілей портфелі поділяють на моноцільові і поліцільові. Перші створюються для досягнення якоїсь однієї пріоритетної для інвестора цілі, наприклад, досягнення середньоринкового рівня ризиковості активів, а другі для кількох цілей, наприклад досягнення середньоринкового рівня ризиковості інвестицій, максимізації ринкової вартості підприємства-інвестора і забезпечення середнього рівня ліквідності активів. У залежності від того, чи з моменту формування інвестиційного портфеля інвестор приймав рішення про його переформування розрізняють стартові та реструктуризовані портфелі. З позиції збалансування інвестиційних портфелів їх поділяють на збалансовані, незбалансовані і розбалансовані. Різні автори вказані види портфелів трактують по різному. Одна з версій передбачає, що збалансований портфель включає активи, які відповідають меті його формування, незбалансований портфель, відповідно включає активи, які не відповідають меті його формування. Розбалансований портфель трактують як такий, структура якого лише частково відповідає меті його формування [24.]. У відповідності до другої версії збалансований портфель формується з двох груп активів. Перша репрезентує короткострокові високоліквідні активи, а друга довгострокові активи. Основними характеристиками збалансованого портфеля є рівномірність розподілу додатних грошових потоків, а також факторів реалізації довгострокових цілей інвестора у часі. Якщо у портфелі переважає лише одна з груп активів, то такий портфель є незбалансованим. У випадку коли портфель містить довгострокові і короткострокові високоліквідні активи, які підібрані без врахування часового упорядкування, то такий портфель називають розбалансованим [36]. За рівнем реалізації інвестиційні портфелі класифікують на національні, зарубіжні і міжнародні у залежності від походження і фізичного розміщення активів, що включені у портфель. Національні портфелі розподіляють також на галузеві і міжгалузеві. Перші включають активи підприємств лише якоїсь однієї конкретної галузі, наприклад машинобудування, а другі формуються з активів підприємств різних галузей національної економіки.

            Формування або переформування інвестиційних портфелів може здійснюватись на основі традиційної або сучасної портфельної теорій. Традиційна портфельна теорія передбачає досягнення стратегічних цілей інвестора методом широкого диверсифікування об’єктів інвестування. У табл. 2.24 наведено види диверсифікації, які можуть використовуватись при формуванні інвестиційних портфелів.

Таблиця 2.24

Види диверсифікації, які можуть використовуватись при формуванні інвестиційних портфелів [36]

Види диверсифікації

Сутність різних видів диверисфікації

Фінансова

Фондова

Інвестиційний портфель формується на засадах вкладення коштів у різні групи фондових активів (акції, облігації, похідні цінні папери), які в свою чергу репрезентовані галезуво і георганіфчно диверсифікованими емітентами.

Валютно-кредитна

Інвестиційний портфель формується на засадах вкладення коштів у різноманітні валютні цінності, зокрема у валюти різних класифікаторів, на банківські депозити, ощадні сертифікати, банківські метали, ювілейні монети, факторингові та форфейтингові угоди тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Не фінансова

Однорідна

Інвестиційний портфель або його частина формується шляхом вкладення коштів у розвиток операційної діяльності підприємства, внаслідок чого відбувається продукування нової продукції (надання послуг) без суттєвих техніко-технологічних змін виробничого процесу.

Умовно-однорідна

Якщо у результаті вкладення коштів у виробництво нового продукту незмінною залишається група споживачів, на яких орієнтується підприємство, споживча вартість продукту або техніко-технологічні характеристики виробничого процесу, то має місце відносно-однорідна диверсифікація.

Різнорідна

Інвестиційний портфель або його частина формується шляхом вкладення коштів у створення нового продукту, який ні техніко-технологічними характеристиками виробництва, ні групою споживачів, ні чим іншим не пов’язваний із продуктами, які вироблялись підприємством раніше.

 

У відповідності до сучасної портфельної теорії підбір інвестором об’єктів для вкладення коштів здійснюється на основі встановлення оптимальних співвідношень між рівнем доходності і ризиковості активів із врахуванням взаємозв’язків між цими показниками у розрізі кожного з об’єктів інвестування (рис. 2.24). Незважаючи на те, що інвестори формують портфелі використовуючи обидва підходи найпоширенішою сьогодні фахівці вважають сучасну портфельну теорію.             

Причина полягає у тому, що вона дозволяє сформувати портфель шляхом оптимізування систематичного (ризик, пов'язаний зі змінами кон’юнктури фінансового ринку під впливом макроекономічних факторів. Його зазнають усі учасники цього ринку, і він не може бути усунений диверсифікацією інвестиційного портфеля, оскільки в процесі коливання ринкової кон’юнктури рівень цін окремих фінансових інструментів змінюється пропорційно до загального ринкового індексу [18, с. 393]) і несистематичного (сукупна характеристика внутрішніх інвестиційних ризиків, притаманних конкретному об’єктові інвестування. Джерелом виникнення такого ризику є внутрішні чинники діяльності інвестора чи емітента, що негативно впливають на ефективність інвестування [18, с. 392]) ризиків.

 

Ознайомлення із працями вітчизняних і зарубіжних науковців, які займаються проблемами формування інвестиційних портфелів, показало, що економіко-математичний апарат у цій сфері є добре розвинутий. Розглянемо типові підходи до формування інвестиційних портфелів машинобудівних підприємств у розрізі різних об’єктів інвестування.

У науковій літературі формування фінансових портфелів переважно розглядається у розрізі інструментів фондового і валютного ринків. Характерними особливостями цих портфелів є те, що їх здебільшого формують і переформовуються із врахуванням рівня систематичного і несистематичного ризиків. О.Балацький, О.Теліженко, М.Соколов розкривають сутність оптимізації співвідношення між ризиковими та безризиковими фінансовими інструментами в інвестиційному портфелі на засадах таких припущень [1, с. 130]:

1. Обчислення очікуваної прибутковості інвестиційного портфеля

де  – прибутковість безризикового вкладення в цінні папери;

 – очікувана прибутковість ризикових інвестицій. ;

 – частка інвестицій здійснених у безризикові активи;

 – частка інвестицій здійснених у ризикові активи.

2. Визначення дисперсії інвестиційного портфеля у частині ризикових активів, які є його складовою [1]

 звідси

де  – дисперсія пакета ризикових фінансових активів.

3. Ідентифікування варіації фінансового інвестиційного портфеля []

 

.

            Перевищення прибутковості ризикових фінансових інструментів над прибутковістю безризикових називають премією за ризик, яка вимірюється коефіцієнтом  Цей коефіцієнт як правило визначають за формулою [1]:

 

де

Рішення щодо формування та переформування фінансових портфелів, зокрема тих, що включають різні види цінних паперів ухвалюють на підставі розв’язання оптимізаційної двокритеріальної економіко-математичної задачі, у якій одним критерієм є мінімізація рівня ризику пов’язаного із придбанням і використанням цінних паперів, а другим критерієм є максимізація прибутковості фінансових активів. Етапи оптимізування фінансового інвестиційного портфеля, сформованого з цінних паперів показано на рис. 2.25 [1; 2; 7; 20-22; 37; 39; 46; 68 ].

При побудові цієї економіко-математичної моделі вводять [1; 20-22]:

1) відомі величини:

n – кількість видів цінних паперів;

jj – номер окремої виду цінних паперів ();

 aj – кількість цінних паперів j-го виду, які включені у інвестиційний портфель машинобудівного підприємства в поточний момент часу;

 рj – ціна j-го цінного паперу за умови його реалізації машинобудівним підприємством у поточному періоді;

 qjціна придбання машинобудівним підприємством одного додаткового цінного паперу j-го виду в поточному періоді;

 r – відсоткова ставка за кредит у випадку залучення машинобудівним підприємством у поточний момент часу додаткових коштів;

 s – відсоткова ставка за банківським депозитом;

 I – обсяг наявних грошових коштів у машинобудівного підприємства в поточному періоді, які можуть бути використаними для переформування інвестиційного портфеля;

2) невідомі величини:

 v – обсяг кредиту, який необхідно залучити машинобудівному підприємству для переформування інвестиційного портфеля;

 w – обсяг наявних грошових коштів у машинобудівного підприємства після переформування інвестиційного портфеля, який може бути розміщений на банківський депозит;

 xj – кількість цінних паперів j-го виду, які машинобудівному підприємству доцільно реалізувати з причини їх практичного невикористання або з метою переформування інвестиційного портфеля;

 yj – кількість цінних паперів j-го виду, які машинобудівному підприємству доцільно придбати в поточному періоді для переформування інвестиційного портфеля;

 z – обсяг прибутку машинобудівного підприємства, який отримано від операцій з цінними паперами протягом поточного періоду;

3) некеровані параметри:

 dj – прибуток, який забезпечуватиме один цінний папір j-го виду у поточному періоді.

 

На першому етапі оптимізування фінансового інвестиційного портфеля показано уточнення співвідношень між вищенаведеними відомими, невідомими і некерованими параметрами. Сутність вказаних співвідношень полягає у тому, що:

  • сума наявних у машинобудівного підприємства грошових коштів, які можуть бути використаними для формування або переформування інвестиційного портфеля, коштів, отриманих від продажу окремих цінних паперів, а також обсягу залученого кредиту, має дорівнювати витратам на придбання нових цінних паперів та обсягу залишку вільних грошових коштів машинобудівного підприємства;
  • загальний прибуток від інвестиційного портфеля машинобудівного підприємства визначається як різниця між величиною прибутку від використання цінних паперів після переформування інвестиційного портфеля, та величиною витрат у формі відсотків, що сплачуються за використання банківського кредиту із врахуванням прибутку, отриманого від розміщення вільних грошових коштів машинобудівним підприємством на депозит.

Введені умови відображають також обмеження на кількість цінних паперів, що підлягають реалізації в поточний момент часу із числа наявних. Вони також вказують на невід’ємність інших керованих змінних, зокрема кількості цінних паперів j-го виду, які машинобудівному підприємству доцільно придбати в поточному періоді обсягу кредиту, який необхідно залучити машинобудівному підприємству для переформування інвестиційного портфеля, та обсягу наявних грошових коштів у машинобудівного підприємства після оновлення інвестиційного портфеля, які можуть бути розміщені на банківський депозит.

            На другому етапі процесу оптимізування інвестиційного портфеля відбувається побудова оптимізаційної моделі із врахуванням введених вище умов. Поточний склад інвестиційного портфеля буде оптимальним, тобто не вимагатиме оновлення (удосконалення), якщо виконується нерівність [1; 7; 20-22; 39; 41; 61; 64; 68]

            Ця нерівність відображає критерії ухвалення рішень про оновлення інвестиційного портфеля. Вони полягають у тому, що рішення про придбання нового цінного паперу є доцільним лише за умови перевищення його прибутковості від використання над прибутковістю інших використовуваних цінних паперів. Нерівність вказує також на те, що прибуток від використання цінних паперів має бути більшим або має дорівнювати величині прибутку від розміщення вільних грошових коштів на депозити, тобто у напрямах із мінімальним рівнем прибутковості [1; 20; 21; 22; 39; 41; 43].

            Cклад інвестиційного портфеля, сформованого з корпоративних, боргових і похідних цінних паперів оптимальний, якщо кількість цінних паперів j-го виду, які машинобудівному підприємству доцільно реалізувати з причини їх практичного невикористання або з метою переформування портфеля, і кількість цінних паперів j-го виду, які машинобудівному підприємству доцільно придбати в поточному періоді для переформування інвестиційного портфеля, а також обсяг кредиту, який необхідно залучити машинобудівному підприємству для переформування інвестиційного портфеля, дорівнюватимуть нулю. Тобто, на третьому етапі процесу оптимізування інвестиційного портфеля  із врахуванням вищесказаного необхідним є вилучити з цільової функції моделі змінну o w.

            Отримана модель і нерівність, яка відображає оптимальність структури інвестиційного портфеля, передбачає низку обмежень, які є співвідношеннями між відомими величинами задачі оптимального управління інвестиційним портфелем. Так, машинобудівне підприємство володіючи інвестиційним портфелем, має в наявності певні фінансові ресурси, які можуть бути використаними для його переформування у поточному періоді і не має фінансових зобов’язань. Крім того, поточна ринкова вартість використовуваних цінних паперів не дорівнює нулю, проте їх продаж відбуватиметься за ціною, нижчою за ринкову вартість нових аналогічних цінних паперів, які необхідні підприємству для переформування інвестиційного портфеля. Відсоткові ставки за отримуваними кредитами є вищими за відсоткові ставки за депозитами, а відсотки за депозитами є вищими або дорівнюють нулю. Вказані обмеження відображені на четвертому етапі наведеної на рис. 2.25 послідовності.

Загальновідомим є те, що період забезпечення оптимальності інвестиційного портфеля є нетривалим. Найбільш ймовірною є необхідність безперервного пошуку рішень щодо його оптимізації. Ознаками необхідності розробки і реалізації таких рішень є виявлення факту зниження рівня прибутковості цінних паперів, включених у портфель у порівнянні з імовірним рівнем прибутковості аналогічних цінних паперів, які з’явились на ринку або рівнем, прибутковості коштів машинобудівного підприємства, що тимчасово розміщені на депозитах. Виявлення однієї або обох вказаних ознак означає необхідність заміни наявних цінних паперів новими. Це вимагає вилучення з цільової функції , що показано на п’ятому етапі процесу оптимізації фінансового інвестиційного портфеля.

Як бачимо, з рис. 2.9 цільова функція відповідає вимозі вибору такого складу інвестиційного портфеля, щоб його використання забезпечувало підприємству максимальний прибуток.

В умовах ринку рішення щодо формування і розпорядження цінними паперами завжди пов’язані з фінансовими, управлінськими та іншими ризиками, тобто у практиці управління активами машинобудівних підприємств некеровані параметри необхідно вважати випадковими величинами з відомими їх деякими статистичними характеристиками. В.Кігель зазначає, що вибір економіко-математичного інструментарію визначається типом ставлення до ризику конкретних інвесторів. Якщо інвестор, в даному випадку керівник підприємства, нейтральний до ризику, то у наведеній економіко-математичній моделі детерміновані значення показників прибутку будуть замінені на математичні очікування відповідних випадкових величин [1; 2; 7; 20-22; 38; 40; 43; 44]. Своєю чергою, в умовах, коли керівник машинобудівного підприємства не схильний або навпаки схильний до ризику, то пошук оптимального управління складом інвестиційного портфеля необхідно здійснювати шляхом розв’язку двокритеріальної задачі, в якій дисперсія загального прибутку від реалізації операцій з управління інвестиційним портфелем () має оптимізаційну спрямованість на максимум для схильних до ризику керівників, на мінімум – для несхильних до ризику керівників. На рис. 2.25 мінімаксимізаційна задача оптимізуванян інвестиційного портфеля представлена на етапі 5 і виділена пунктиром.

         Своєю чергою, на етапі 6 вказано послідовність визначення оптимальності управління інвестиційним портфелем в умовах невизначеності [1; 20-22; 40; 62; 64 ]:

1) конкретизація завдань щодо оптимізування інвестиційного портфеля

 

множина  задається системою обмежень:

 

 

 

 

2) постановка задачі на пошук мінімального значення некерованого параметру

 

            Тобто, пошук  передбачає визначення цінного паперу з максимальним рівнем прибутковості, а також вибір цінного паперу з мінімальним рівнем прибутковості з числа максимальних. Своєю чергою, пошук  передбачає вибір максимального значення між значенням різниці  та нульовим значенням.

В умовах розгляду даної задачі з позиції оптимізації управління інвестиційним портфелем оптимальне значення  варто розглянути як варіант, коли прибутковість за одним із напрямків інвестування (), тобто вкладення коштів в одну із груп цінних паперів інвестиційного портфеля перевищує прибутковість від розміщення коштів на депозит. Якщо ця прибутковість вища за рівень витрат на залучення кредитних ресурсів, що необхідні для фінансування виявленого високоприбуткового напряму вкладення коштів, то необхідно залучити банківський кредит і спрямувати весь обсяг вільних фінансових ресурсів для придбання цього цінного паперу. Якщо ж рівень прибутковості цінного паперу вищий за рівень відсотків за депозитом, але нижчий за рівень відсоткової ставки за кредитом, тобто залучати банківський кредит фінансово збитково, а для отримання максимальної вигоди необхідно всі вільні на даний момент кошти спрямувати на придбання високоприбуткового цінного паперу.

            Щодо оптимізування фінансового інвестиційного портфеля, зокрема валютного, то фахівці зазначають, що для зменшення ризику зниження прибутковості активів, з яких сформовано портфель внаслідок непередбачуваних змін відносної вартості окремих активів, в умовах ризику оптимальний план переформування інвестиційного портфеля слід визначати за критеріями максимізації його очікуваної вартості у майбутньому та мінімізації дисперсії вартості. Розглянемо вказані критерії для побудови економіко-математичних моделей оптимізації валютного інвестиційного портфеля машинобудівного підприємства. Етапи оптимізування валютного інвестиційного портфеля показано на рис. 2.26 [1; 20; 21; 22; 57; 60; 64; 65]. Нижче наведено відомі, керовані і некеровані параметри економіко-математичної моделі оптимізування валютного інвестиційного портфеля [1; 20-22]:

1) відомі величини:

 n – кількість різних валют, з яких утворено валютний інвестиційний портфель;

i, j – номер окремої валюти (i,);

ai – кількість і- х валют, що знаходяться у валютному інвестиційному портфелі в поточний момент часу;

vij – кількість валют і-го виду, які необхідні для отримання одиниці валют j-го виду при переформуванні валютного інвестиційного портфеля (vij=1 при i=j));

 

k – трансакційні витрати на реалізацію валютних операцій, у зв’язку із переформуванням валютного інвестиційного портфеля. k належить інтервалу від 1% до 20% вартості активів, операції з якими здійснюються для переформування валютного інвестиційного портфеля);

2) некеровані параметри:

майбутня відносна вартість одиниці j-ї валюти;

3) керовані змінні:

кількість одиниць і-ї валюти, яку буде витрачено для придбання j-ї валюти;

кількість одиниць j-ї валюти, які містяться у переформованому валютному інвестиційному портфелі;

u – загальна майбутня цінність переформованого валютного інвестиційного портфеля.

Наведені на першому етапі оптимізаційного процесу умови вказують на те, що загальна вартість переформованого валютного інвестиційного портфеля, визначається майбутньою відносною вартістю одиниці кожної валюти та їх кількістю. Зміст другої умови полягає у тому, що кількість j-х валют, які містяться у переформованому інвестиційному портфелі, визначається кількістю валют різних видів, які використано під час переформування валютного інвестиційного портфеля для придбання цих валют. Кількість i-ї валюти, яка буде використаною для придбання іншої валюти під час переформування валютного інвестиційного портфеля, відповідає початковій кількості цієї валюти у поточному інвестиційному портфелі. Кількість і-ї валюти, яку буде витрачено для придбання j- ї валюти, не від’ємна.

На другому етапі оптимізування валютного інвестиційного портфеля відбувається побудова економіко-математичної моделі. З огляду на те, що валютний ринок дуже динамічний фінансовий менеджер змушений постійно здійснювати моніторинг зміни курсів валют і реалізовувати заходи щодо переформування валютного інвестиційного портфеля, тобто необхідним є сформувати оптимізаційну задачу переформування портфеля. Для цього треба ввести коефіцієнти переформування валют і обчислити поточну вартість валют. Поточна вартість наявних валют визначається кількістю та поточною відносною цінністю і- х валют, що знаходяться у валютному інвестиційному портфелі в поточний момент часу.

            Рішення про заміну наявних у інвестиційному портфелі валют на інші валюти, як правило, залежить від їх поточної вартості. Так, якщо у валютному інвестиційному портфелі є валюти і строкові контракти на їх купівлю та продаж, поточна ринкова вартість яких за оцінками держателів (інвесторів) є дуже високою і найбільш ймовірно знижуватиметься, то раціональним слід вважати рішення про переформування інвестиційного портфеля у напрямку термінового продажу цих валют за їх поточною вартістю і укладання строкових угод на купівлю цих самих валют у майбутньому за цінами, які на думку інвестора забезпечать максимальну маржу. На п’ятому етапі рис. 2.26 показано формалізовану задачу переформування валютного інвестиційного портфеля, а також умови її розв’язання. Портфель буде оптимальним, якщо виторг, отриманий внаслідок продажу наявної за поточною ринковою вартістю валюти, дозволить придбати більшу кількість валюти для переформованого валютного інвестиційного портфеля.

            Вищевказане значною мірою стосується детермінованих умов формування валютного інвестиційного портфеля, в яких переважно діють інвестори, які несхильні до ризику, тобто ті, які формують інвестиційні портфелі з низько прибуткових, проте стабільних стосовно ринкової вартості валют. Ця група інвесторів використовує пасивні моделі управління портфелями. Пасивні моделі передбачають створення добре диверсифікованих портфелів із заздалегідь визначеним рівнем ризику. Такий підхід можливий при достатній ефективності ринку, насиченого цінними паперами високої якості. Тривалість існування портфеля припускає стабільність процесів на фондовому ринку [1].

             За недетермінованих умов, тобто умов ризику під некерованими параметрами слід розглядати майбутню відносну вартість j-ї валюти (), яка репрезентує відносну вартість одиниці j-ї валюти. Своєю чергою, та  розглядатимемо як випадкові величини. За таких умов оптимальний валютний інвестиційний портфель для інвесторів несхильних до ризику формуватиметься у вигляді двокритеріальної задачі, яка показана на шостому етапі рис. 2.26 [1; 7; 1; 20-22; 34; 40; 44] .    Оптимальним слід вважати такий валютний інвестиційний портфель, який сформовано за умов максимізації середньої майбутньої вартості валют у інвестиційному портфелі та мінімізації відхилень кількості валют, які реалізовано для переформування інвестиційного портфеля від кількості валют придбаних під час формування нового інвестиційного портфеля. Пошук оптимального інвестиційного портфеля вимагає визначення мінімальних і максимальних меж варіації кожної з вищевказаних цільових функцій. Виконання цього завдання відносно інших подібних об’єктів оптимізації передбачає можливість вибору довільного плану оптимізації для розв’язку двокритеріальної задачі за умови, якщо для кожної цільової функції її найкраще значення на множині ефективних планів збігатиметься з найгіршим [1; 20-22; 64]. Як показано на сьомому етапі процесу оптимізації портфеля після отримання мінімальних і максимальних меж варіації кожної з цільових функцій можливою є побудова адитивної цільової функції

і визначення кількості активів у валютному інвестиційному портфелі в умовах його відповідності максимуму цієї функції на множині допустимих планів [20-22]. Фінансовий менеджер підприємства, який ухвалює рішення щодо переформування валютного інвестиційного портфеля, може погодитись обрати оптимальний план  для оптимізації портфеля або повинен у розрізі цільових функцій конкретизувати допустимі, на його думку, рівні середньої майбутньої вартості переформованого портфеля () і середнього значення дисперсії (). Якщо обрано другий варіант, то фінансовий менеджер змушений розв’язати таку двокритеріальну задачу опуклого програмування

де t – критерій допустимості параметрів, які характеризують оптимальність валютного інвестиційного портфеля;

Y – множина допустимих планів.

            Розв’язок вказаної задачі полягає у виборі оптимальних параметрів  та  шляхом контролювання рівня критерію t. У результаті підбору оптимальних значень цих параметрів можливим є побудувати ефективний план валютного інвестиційного по

де - оптимальне значення t. Зазначимо, що , причому  свідчить про реальність первісних припустимих рівнів параметрів  та , а  – про їх нереальність [1; 20-22].

Оптимальність формування не фінансового портфеля, тобто портфеля, складовими якого є активи сформовані внаслідок реального інвестування визначається відповідністю обсягу, структури і ризиковості наявних у розпорядженні підприємства та необхідних йому протягом певного періоду часу інвестиційних ресурсів. У детермінованих умовах економіко-математичну модель задачі формування не фінансового інвестиційного портфеля як правило представляють у такому вигляді [1; 6; 7; 20; 21; 22; 40; 44; 64]

де n – кількість інвестиційних проектів;

j – номер окремого проекту;

Tj – тривалість життєвого циклу;

– необхідні інвестиційні витрати у -му часовому проміжку життєвого циклу;

та  – відповідно, поточні витрати та результати у -му часовому проміжку життєвого циклу;

 – чистий, зведений до початку життєвого циклу, дохід

 – ліміт інвестицій на t- й часовий проміжок планового горизонту (, де ).

           

У вищенаведеній моделі невідомими виступають змінні [1; 20-22]

 

 

Значення індексу t для змінної перебуває в межах від 1 до

де  – тривалість планового горизонту.

            Аналізування праць вітчизняних і зарубіжних науковців на предмет оцінювання ефективності інноваційної діяльності [10; 19; 38; 40; 45; 47; 62; 67], ефективності зайняття суб’єктами господарювання різноманітних позицій на фінансових і не фінансових ринках [2; 3; 6; 7; 9;  18; 20; 24; 25; 29; 38; 39; 48; 51; 58; 60; 62; 68], а також ознайомлення із матеріалами керівників машинобудівних підприємств (ЗАТ «Завод комунального транспорту», ТзОВ «Львівські автобусні заводи», ВАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів», ВАТ «Вінницький завод тракторних агрегатів» тощо) дозволило розробити методичні рекомендації з оцінювання впливу обраних стратегій позиціонування машинобудівних підприємств на рівень розвитку їх інноваційної діяльності (рис. 2.27).

 

            

Скачати реферат “ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ”


Publisher: Team EPMPD  

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований. Обовязкові поля відмічені *

Можна використовувати наступні HTML-теги і атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>