Нічого цікавоМоже бутиНормальноДобреДуже цікаво (1 голосів, середній: 5,00 з 5)
Loading...Loading...
Кількість переглядів: 71

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ОЦІНЮВАННЯ І ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Скачати реферат “ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ОЦІНЮВАННЯ І ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦУАЛУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ”

ВСТУП

Значна кількість вітчизняних промислових підприємств є машинобудівними. Як відомо, сьогодні далеко не всі з цих підприємств прибуткові та конкурентоспроможні, оскільки більшість обладнання і застосовуваних технологій фізично зношені та морально застарілі. Це позначається як на якості і вартості продукції машинобудівних підприємств, так і на їх фінансовій стійкості, конкурентній позиції, здатності залучати і здійснювати інвестиції. Проблема активізування економічного розвитку машинобудівних підприємств полягає у відсутності системного підходу до оцінювання і формування їх інвестиційного потенціалу.
 
У науковій літературі значну увагу приділено проблемам оцінювання інвестиційної привабливості підприємств, методичним рекомендаціям до формування і реалізації інвестиційних проектів, підходам до управління інвестиційними портфелями, способам оцінювання ефективності інвестування тощо. Незважаючи на велику кількість наукових праць і значні досягнення в теорії і практиці інвестування є частина питань, які залишаються постійним об’єктом дискусій. До них слід віднести методичні підходи з оцінювання та формування інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств, методи оцінювання ризиків, які виникають під час залучення та здійснення інвестицій машинобудівними підприємствами, особливості управління ризиками в інвестиційній діяльності тощо.
 
Пошук можливостей розв’язання вказаних проблем націлено на розроблення теоретичних положень і методико-прикладних рекомендацій із удосконалення оцінювання та формування інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств на засадах врахування ризиків інвестиційної діяльності.

 

Сутність поняття “інвестиційний потенціал машинобудівного підприємства ” і фактори, які на нього впливають

Для забезпечення конкурентоспроможності продукції і підвищення соціально-економічної ефективності діяльності, вітчизняні машинобудівні підприємства потребують збільшення обсягу та диверсифікування  джерел і методів залучення інвестиційних ресурсів. Згідно з сучасними теоріями руху міжнародних капіталів інвестування, зокрема за кордон здійснюється тільки у тому випадку, коли воно є прибутковішим за інші види діяльностей. Уряд не може забезпечити прибутковості інвестицій, проте він у змозі сприяти розвитку певного виду діяльності. Одним із його завдань є створити сприятливі умови для інвестування і забезпечити додаткові стимули тим суб'єктам, які ефективно працюють у пріоритетних для розвитку національної економіки напрямках, тобто сприяти розвитку інвестиційного потенціалу промислових підприємств, зокрема машинобудівних.

      У результаті ознайомлення з працями вітчизняних і зарубіжних науковців на інвестиційну тематику [4; 6; 22; 29; 35; 38; 39; 46; 63; 70; 88; 144; 145; 152; 155; 157], а також матеріалами керівників машинобудівних підприємств (ВАТ «Сантехпром», ТОВ «Керченський стрілочний завод», ВАТ «Брацлав», ВАТ «Ямпільський приладобудівний завод», ВАТ «Ковельсільмаш», ВАТ «Електротермометрія», ДП ВО «Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова», ЗАТ «Горлівський машинобудівник», ВАТ «Азовобщемаш», ВАТ «Агротепломаш», ВАТ «Барточ», ВАТ «Мотор Січ», ВАТ «Бородянський екскаваторний завод «Борекс», ВАТ «Гідросила», ВАТ «Первомайський електромеханічний завод ім. К.Маркса», ЗАТ «Львівський завод комунального транспорту», ДП «НВКГ «Зоря-машпроект», ВАТ «Одеський завод радіальносвердлильних ) виявлено, що під інвестиційним потенціалом машинобудівного підприємства (ІПМП) слід розуміти наявність у підприємства власних інвестиційних ресурсів і рівень його інвестиційної привабливості для інших інвесторів. Зауважимо, що власні інвестиційні ресурси машинобудівного підприємства (ВІРМП) – це усі види ресурсів (грошові кошти, матеріальні цінності, управлінський досвід, науково-технічна інформація  тощо), які можуть бути використані для формування інвестиційних портфелів, реалізації інвестиційних проектів чи окремих інвестиційних операцій з метою отримання прибутку або збереження вартості інвестиційних ресурсів. Джерелами ВІРМП є майно і прибуток машинобудівного підприємства, інтелектуальний потенціал його власників і працівників.

Щодо інвестиційної привабливості (інвестиційного клімату) машинобудівного підприємства, то його доцільно трактувати як сукупність кількісних і якісних параметрів (показники фінансового стану, організаційної структури управління, системи внутрішнього контролю, кадрового потенціалу, використовуваного обладнання, а також рівня диверсифікації продукції і видів діяльності) машинобудівного підприємства, значення яких засвідчують наявність або відсутність підстав для ухвалення рішення про доцільність здійснення в нього інвестицій. Слід зауважити, що більшість авторів інвестиційний клімат розглядають на рівні держави, регіону, галузі, підприємства. Його, у більшості випадків, трактують як сукупність чинників економічного, політичного, правового та соціального характеру, які беруть до уваги інвестори, ухвалюючи рішення щодо здійснення інвестицій [6; 22; 29; 35; 38; 39; 70; 88; 144].

Незважаючи на велику кількість наукових праць вітчизняних і зарубіжних авторів, які присвячені проблемам інвестиційної діяльності сутнісні характеристики поняття «інвестиційний потенціал підприємства», фактори, які на нього впливають розглянуті досить фрагментарно. Більшість праць присвячені проблемам формування і оцінювання інвестиційного клімату. Слід зауважити, що напрацювання попередників щодо сутності, характеру і сили впливу чинників на інвестиційний клімат держави, регіону, галузі, підприємства тощо, значною мірою характерні і для ІПМП, проте вони лише часткового характеризують це поняття. У табл. 1.1 наведено огляд і аналіз літературних джерел, у яких розглядаються фактори, що впливають на інвестиційний клімат.

                                           Таблиця 1.1

Існуючі класифікації факторів, які впливають на інвестиційний клімат і їх недоліки [137; 138; 146-149; 250-253]

Існуючі класифікації і їх автори

Недоліки класифікацій

В.Федоренко виділяє чинники, які впливають на рівень інвестиційної привабливості окремої сфери діяльності (важливість галузі; характеристика споживання продукції галузі; соціальна значущість сфери діяльності; фінансові умови роботи галузі), а також чинники, які характеризують інвестиційну привабливість окремого підприємства (загальна характеристика виробництва, технічної бази підприємства; номенклатура продукції, що випускається; виробнича потужність, можливість нарощування виробництва; місце підприємства в галузі, на ринку; рівень монопольності стану підприємства; характеристика дирекції; схеми управління; чисельність персоналу, його структура; заробітна плата; статутний фонд; власники підприємства; номінал і ринкова ціна акцій, розподіл пакета акцій; структура витрат на виробництво, у тому числі за основними видами продукції, їх рентабельність; обсяг прибутку та його використання за звітний період; фінанси підприємства) [248, с.19-21].

Автор не бере до уваги такі важливі чинники зовнішнього середовища як правова, політична, соціальна стабільність у країні загалом. До того ж, чинники, які автор відніс до першої групи фактично характеризують привабливість окремої галузі, а не сфери діяльності.

 

О.Просович стверджує, що основними факторами, які діють на інвестиційний клімат є політичні, правові та інфляційні. При цьому автор зазначає, що привабливість інвестиційного клімату або середовища визначається з допомогою інтегральної оцінки дій суспільних чинників, які характеризують адаптованість політико-економічної системи до реформування та вірогідний рівень інвестиційних ризиків, що враховуються потенційними інвесторами [210, с.128-133].

Серед економічних чинників, які формують інвестиційний клімат доцільно виділяти ті, які діють на рівні країни, регіону, галузі і самого підприємства. Крім того, ці чинники не обмежуються рівнем інфляції. До них належать також рівень відсоткових ставок, наявність платоспроможного попиту населення, рівень податкового тиску на виробника, споживача тощо.

За дослідженнями І.Мойсеєнко інвестиційна привабливість підприємств формується під впливом показників його фінансового стану і показників кадрового потенціалу підприємства [175, с.223-226].

Недоліком цієї класифікації є те, автор розглядає виключно чинники внутрішнього середовища підприємства, до того ж не усі.

Г.Гоголь основними складовими чинниками, які забезпечують інвестиційну привабливість називає: рівень інфляції, правовий захист інвесторів, рівень податкового тиску, функціонування вільних економічних зон, характер митної політики [46, с.26].

Названі чинники безумовно мають важливий вплив на інвестиційний клімат, проте автору варта було б провести їх систематизацію за черговістю аналізу, а також обґрунтувати причини, з яких не названо інші чинники, які впливають на інвестиційний клімат.

В.Козик і А.Бажанова фактори, які впливають на інвестиційну привабливість підприємства поділяють на первинні (чинники, які безпосередньо впливають на обсяг інвестиційних коштів) і вторинні (чинники, які прямо не впливають на обсяг інвестування проекту, а діють на первинні чинники або через них) [119, с. 219-223].

Виділені авторами групи чинників, від яких залежить інвестиційна привабливість машинобудівних підприємств є вичерпними. Незважаючи на це, для прикладного застосування цієї класифікації в процесі аналізування ІПМП її варто деталізувати.

В.Кардаш досліджуючи інвестиційну привабливість галузі навів класифікацію показників інвестиційної привабливості галузі, а також ринкові фактори, що впливають на показники інвестиційної привабливості галузі. Основними показниками він назвав доходність інвестицій, перспективність розвитку галузі та рівень інвестиційних ризиків. Щодо факторів, які впливають на показники інвестиційної привабливості, то до них належать: величина використаних активів, величина балансового і чистого прибутку, рівень попиту на продукцію галузі, наявність кваліфікованих кадрів, темпи НТП у галузі, забезпеченість перспектив розвитку галузі фінансовими ресурсами, рівень інфляційної захищеності продукції галузі, рівень конкуренції і відсоткових ставок за кредитами [94, с.129-132].

Як бачимо, ця класифікація, як і вищенаведені, частково розкриває зміст поняття “інвестиційний клімат” не говорячи про поняття «інвестиційний потенціал». Вона передбачає виділення низки важливих чинників, які впливають на інвестиційний клімат, проте цей перелік є невичерпним і вимагає обґрунтування.

 

 

Враховуючи недоліки вищевказаних класифікацій, зокрема неповноту відображення ними чинників, які впливають ІПМП пропонуємо класифікацію, яка наведена на рис. рис.1.1. Як відомо, класифікація – це поділ обсягу понять на класи за найістотнішими ознаками, що лежать в основі подібності і відмінності одного класу від іншого. Результатом класифікації є система підпорядкованих понять: ділене поняття є родом, нові поняття – видами, видами видів – підвиди і т.д. Класифікація практично здійснюється трьома шляхами: за наявністю одних і тих же ознак; за відсутністю одних і тих же ознак; за ідентичною видозміною одних і тих же ознак. Побудова науково грамотних класифікацій вимагає виділення сутнісних ознак певного об’єкту. При цьому їх виділення має здійснюватись таким чином, щоб сукупність ознак вичерпно характеризувало об’єкт і чітко відображала відмінність конкретного об’єкту від інших [45].

Як бачимо, за об’єктом впливу чинники класифіковано на ті, які діють на інвестиційні ресурси і на інвестиційну привабливість машинобудівних підприємств. За джерелом виникнення чинники розподілено на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх належать ті, які діють на інвестиційні ресурси та інвестиційну привабливість машинобудівних підприємств, а зовнішні включають економічні, правові, соціальні, політичні.

Групу економічних чинників аналізують першою, для виявлення можливостей реалізації економічних інтересів інвесторами. Як правило, аналізування економічних чинників відбувається шляхом виявлення порівняльних переваг у: обсязі та структурі витрат; розмірі отриманого прибутку на одиницю інвестованої суми, створених або придбаних активів. Важливими аспектами аналізування економічних чинників є наявність та доступність природних, інформаційних, фінансових, інтелектуальних і трудових ресурсів. Ресурси аналізуються за кількісними і якісними характеристиками, зокрема на предмет їх запасу та вартості. Крім того, трудові ресурси оцінюються на предмет їх демографічної концентрації, вікової структури, рівня освіти, вони аналізуються на предмет легітимності їх використання, особливостей місцевих традицій щодо володіння і використання цих ресурсів тощо.

Одним з важливих аспектів, який оцінюють в процесі аналізування інвестиційного клімату є рівень розвитку інфраструктури ринку. Інфраструктура аналізується на предмет її здатності безперервно, стабільно реалізовувати постачальницькі, виробничі, збутові, фінансові та інші операції.

          Важливим аспектом оцінювання ІПМП, зокрема їх інвестиційної привабливості є наявна інфраструктура ринку. ЇЇ елементами є шляхи, порти, аеропорти, мережа зв’язку, наявність та вартість енергії (фізичні ресурси країни реципієнта) справляють значний вплив на собівартість та ефективність виробництва і перевезень. Якщо країна має недостатньо розвинуту інфраструктуру при, то вона навряд чи одержить значні іноземні інвестиції. Інфраструктура також включає послуги, необхідні для підтримки виробничих операцій. Це послуги страхових, юридичних та бухгалтерських фірм, комерційних та інвестиційних банків, повітряні, морські та наземні перевезення. Інвестиційна інфраструктура значною мірою є представленою установами, які виконують реєстраційні, посередницькі, інформаційно-консультаційні та інші функції. Ці функції за суб’єктністю можна поділити на ті, які виконують органи державної влади і ті, які виконують усі інші інфраструктурні одиниці, зокрема інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, банки, біржі, страхові компанії та інші учасники інвестиційного ринку. Крім того, функції інвестиційної інфраструктури за характером поділяються на розподільчу, перерозподільчу, предметно-виконавчу та контрольну [29; 201, с. 201].

Рівень розвитку інформаційних, платіжних і транспортних комунікацій відіграє ключову роль в ухваленні рішень про реалізацію інвестицій за кордон. Інформаційні комунікації в сукупності з інформаційною інфраструктурою повинні забезпечити прозорість ринку, адекватність розуміння соціально-політичних процесів у країні або окремому регіоні.

         У 1989-1991рр. в Україні почали розвиватись загальнодоступні телекомунікаційні мережі. Було відкрито відомчі мережі для комерційного зв’язку. На базі галузевих мереж було утворено системи обміну комерційною інформацією. Крім того, створили свої інформаційні мережі великі біржі і Торгові доми, у яких на рівні з біржовою інформацією почала розповсюджуватись оперативна інформація про попит і пропозиції на товари та цінні папери. У цей же час почали формуватись інформаційно-комерційні системи обміну і обслуговування діловою інформацією: “ADC МИР”, “Деловой мир”, “СИТЕК”, “Исток”, “РЕМАРТ” [52].

Під час оцінювання привабливості інвестиційного клімату країни для наявних і потенційних інвесторів важливою є наявність консалтингових та інших компаній, які формують і публікують різноманітні рейтинги фінансової привабливості підприємств за різними критеріями. Серед вітчизняних консалтингових компаній доцільно виділити ФК «Флагман», Львівську консалтингову групу, Бізнес-інтернет центр Нововолинськ, ТОВ «Валор», Компанію «Прибуток», ТОВ «Центр ділового партнерства», Консалтингову групу «Компас», Групу компаній «Фінінком», Аналітичний центр «Академія», Українсько-інвестиційну консалтингову групу та інші.

Найвідомішими західними системами оцінювання інвестиційної привабливості країн-реципієнтів є такі рейтинги як Euromoneu (базується на дослідженні таких груп індикаторів: ринкових – 40%; кредитних – 20%; політико-економічних, що включають політичний ризик, економічне становище та прогноз економічного розвитку, – 40%), Business Environment Risk Indeks (цей індекс формується на основі оцінки політичної стабільності, ризику можливої націоналізації активів, законодавчих умов реалізації іноземних інвестицій, можливості девальвація, стану платіжного балансу, рівня бюрократизації, темпів економічного зростання країни, можливості реалізації різного роду угод, структури і рівня витрат на заробітну плату, рівня продуктивності праці, розвитку інфраструктури, умов кредитування) [201, с.198-199].

У періодичних виданнях публікуються дані щодо основних показників діяльності банків, існують інформаційні бюлетені щодо підприємств та основних показників їх діяльності, цін, пропонованої ними продукції і послуг. Друкується у періодичних виданнях Рейтинг "100 ВАТ," у який входять 100 кращих компаній України, регулярною є інформація щодо продажу акцій відкритих акціонерних товариств за грошові кошти на фондовій біржі, повідомляється про підприємства, на яких оголошені збори акціонерів, підприємства, на яких проведені збори, а також постійною є інформація про котирування цінних паперів на позабіржовому ринку. З метою моніторингу процесів, які протікають на фондовому ринку України, з 1996 р. створено інформаційно-аналітичний центр "Дослідження. Аналіз. Рейтинги", який разом з Українською асоціацією інвестиційного бізнесу проводять щоквартальні експертні опитування компаній і банків, на основі яких формують рейтинги трьох категорій професійних учасників цього ринку [143, с.4]: емітентів цінних паперів; операторів фондового ринку; компаній, які професійно займаються реєстраційною діяльністю [137; 138; 143; 146-149; 250-253].

Об’єктом, який вимагає ретельного дослідження і застосування безперервного моніторингу законодавства на усіх фазах (підготовча, інвестиційна, виробнича, завершальна) реалізації інвестиційних проектів є рівень правового забезпечення інвестиційної діяльності. Нормативно-правові акти здебільшого аналізують на предмет їх дієвості, відповідності нормам міжнародного права, наявності механізмів усунення подвійного оподаткування; а також на предмет стабільності та систематизованості. Велика увага приділяється також наявності державних гарантій щодо захисту інвестицій та доходів, які отримують інвестори [250-253].

За дослідженнями О.Кузьміна і В.Фльорка потенційні інвестори посилюють ретельність оцінювання правового середовища у тому випадку, якщо аналізування економічних чинників показало, що є передумови для реалізації інвестором своїх інтересів. Дослідження правових умов реалізації інвестицій необхідне для того, щоб ознайомитись із тим, які права та обов’язки мають інвестори, учасники інвестиційної діяльності, реципієнти. Здебільшого, на цьому етапі аналізують процедури реєстрації інвестицій, приватизації об’єктів, рівень оподаткування прибутків та можливість їх використання, зокрема переказу за кордон. Важливим об’єктом аналізу є законодавчі обмеження у сфері користування кредитними ресурсами, конвертації і переказу валюти, імпорту та експорту товарів та послуг тощо. Фактично завданням аналітика на цьому етапі є дати відповідь на питання – чи дозволяє рівень розвитку правової бази реалізувати економічні інтереси інвестора? Важливим аспектом формування ІПМП і в його межах інвестиційного клімату є законодавче узгодження національних правових актів, які регламентують інвестиційну діяльність з міжнародними правовими актами щодо захисту прав власності іноземних інвесторів [137; 138; 146]. Кроком у цьому напрямку повинно бути приєднання України до Вашингтонської конвенції 1965р. “Про порядок розв’язання інвестиційних спорів між державами та іноземними особами” та Сеульською конвенцією 1985р. “Про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій,” які розроблені й успішно діють під егідою Міжнародного банку з реконструкції та розвитку, а також до конвенцій та низки інших міжнародних угод, що регулюють діяльність у галузі іноземного інвестування [149; 250; 187].

Гарантії уряду та зобов’язання органів державної влади з управління інвестиційними процесами є однією з основних умов активізування інвестиційної діяльності. У цій сфері найважливішими економічними функціями держави називають [7; 12; 21; 44; 87; 104]:

·                   регулювання загального обсягу капіталовкладень. Це головна функція держави в управлінні інвестиційним процесом;

·                   вибіркове стимулювання капіталовкладень у визначені галузі й сфери діяльності через кредитні та податкові пільги;

·                   пряме адміністративне втручання в інвестиційний процес з метою вводу-виводу певних виробничих потужностей шляхом узгодження планів та дій найбільших корпорацій.

Фахівці стверджують, що оптимальна інвестиційна політика уряду полягає в чіткій постановці мети, конкретизації завдань і в послідовності дій щодо розв’язання економічних і соціальних проблем стратегічного і поточного характеру [22; 29; 35; 38; 39; 46; 63; 70; 88].

Ухвалення рішення про здійснення інвестицій потребує також аналізу соціальних і політичних чинників для можливості прогнозування умов, в яких реалізовуватимуться інвестиції. Позитивна оцінка соціального середовища є передумовою для реалізації довгострокових інвестиційних проектів. Своєю чергою, соціальна нестабільність зумовлює ризиковість інвестицій, що знижує привабливість їх реалізації [137; 138; 146-149; 250-253].

Необхідність аналізування політичного устрою, традицій і кон’юнктури прямо пов’язана із результатами дослідження попередніх груп чинників. Їх аналізування здійснюється з метою виявлення можливостей покращання інвестиційного клімату. Наявні і потенційні інвестори здійснюють пошук механізмів впливу на законодавство з метою полегшення доступу до різного роду ресурсів, зниження оподаткування, зняття різноманітних обмежень у валютно-фінансовій і торгівельній сферах). Стабільне політичне середовище дає інвестору упевненість у тому, що закони і нормативні акти, які стосуються інвестицій і ринків, не змінюватимуться протягом досить тривалого часу. Інвестори не ризикуватимуть капіталом у політично нестабільному середовищі [201, с. 201]. Своєю чергою, оцінювання рівня соціальної стабільності є необхідною для прогнозування можливої зміни економічної кон’юнктури і правового забезпечення інвестиційної діяльності. У сукупності соціальна і політична стабільність є передумовою прогнозованості дій органів державного регулювання інвестиційної діяльності, що є суттєвим фактором для національних та іноземних інвесторів як у процесі оцінки інвестиційної привабливості держави і регіону тощо, так і під час реалізації інвестицій [137; 138; 250-253].

За дослідженнями І.Висоцького при інвестуванні слід враховувати політичний ризик. Він стверджує, що на його рівень мають вплив такі групи факторів [34, с.201-206]:

1) матеріальні ресурси (капітал, трудові ресурси, професійні навички, культура управління, технологія, природні ресурси);

2) соціально – політичні фактори (соціальна неоднорідність, розшарування суспільства, розподіл прибутку, політична система, остання внутрішня війна, легітимність керуючої еліти, роль військових, земельні реформи, репресії); міжнародні фактори (геополітичні, ціни на нафту, ціни на товари, валютні курси, процентні ставки, інфляція, торгові тенденції);

3) політика уряду (цілі, фінансова політика, грошова політика, промислова політика, політика зайнятості, торгова політика, інвестиційна політика, структурна політика, зовнішня політика, політика доходів);

4) економічні тенденції (темпи зростання і структура валового національного продукту, рівень інфляції, грошова пропозиція, платіжний баланс, норма заощаджень, норма інвестування. Продуктивність, рівень зайнятості, процентні ставки, імпортне покриття, відношення загального боргу до валового національного продукту, коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу).

Як бачимо, під впливом сукупності вищевказаних чинників формується інвестиційний клімат держави, регіонів, галузей і як результат ІПМП. У табл. 1.2 наведено показниками, які характеризують ІПМП.

Таблиця 1.2

Об’єкти, які слід досліджувати оцінюючи ІПМП

Групи об’єктів

Назви об’єктів

Об’єкти, які характеризують інвестиційну привабливість національної економіки і конкретного регіону і машинобудування як галузі національної економіки

·         Діюча практика регулювання державою інвестиційної діяльності;

·         інвестиційна інфраструктура та комунікації;

·         правове забезпечення інвестиційної діяльності;

·         соціальні та політичні умови;

·         обсяг і структура  ресурсів, їх доступність;

·         стан галузей за фазами економічного розвитку;

·         рівень конкуренції у галузі;

·         частка продукції, яка експортується і рівень залежності підприємств галузі від імпорту;

·     наявність ведучих підприємств галузі, які суттєво впливають на ціноутворення;

·     енергомісткість, капіталомісткість та інтелектуаломісткість виробництва у галузі тощо.

Об’єкти, які характеризують інвестиційну привабливість машинобудівного підприємства, а також його інвестиційні ресурси

·         Фінансовий стан машинобудівного підприємства;

·         організаційна структура управління машинобудівним підприємством;

·         рівень розвитку системи внутрішнього контролю на машинобудівному підприємстві;

·         склад кадрового потенціалу і ефективність його використання;

·         якісні і кількісні характеристики використовуваної техніки і технологій;

·     рівень диверсифікації продукції і видів діяльностей машинобудівного підприємства;

·     обсяг, структура і ефективність використання інвестиційних ресурсів машинобудівним підприємством.

 

На рис. 1.2 Показано етапи аналізування об’єктів, які характеризують ІПМП. Як бачимо, перша група включає об’єкти, які характеризують інвестиційну привабливість національної економіки, конкретного регіону і машинобудування як галузі національної економіки. Результати оцінювання цих об’єктів, значною мірою залежить від рівня розвитку державного управління інвестиційною діяльністю, зокрема управлінням іноземними інвестиціями. У 1978 р. Комісія ООН по ТНК виділила 3 групи країн-реципієнтів за рівнем розвитку державного управління іноземним інвестуванням (ДУІІ): країни-реципієнти, де ДУІІ знаходиться на початковому рівні; країни-реципієнти з середнім рівнем розвитку ДУІІ; країни – реципієнти з високим рівнем розвитку ДУІІ. Фахівці у галузі міжнародного права стверджують, що Україну умовно можна віднести до третьої групи країн, проте залишається низка чинників, які не дають змоги стверджувати, що Україна є відкритою для іноземних інвесторів, які здійснюють прямі інвестиції.

В Україні органами державного управління інвестиційної діяльності є органи виконавчої влади, які діляться на органи загальної (лінійної), функціональної (міжгалузевої) та галузевої компетенції. Президент України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації здійснюють керівництво органами функціональної і галузевої компетенції. Органами функціональної компетенції є: Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України, Міністерство закордонних справ України, Національне агенство України з питань розвитку та європейської інтеграції, Фонд державного майна України, Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація України [187; 201].

Створена за Указом Президента України Консультаційна Рада з питань іноземних інвестицій в Україні виконує функції Центрального органу, який розробляє та реалізовує державну політику щодо залучення та ефективного використання іноземних інвестицій та інтегрування національної економіки у  світову. Рада регулює іноземне інвестування шляхом розробки і затвердження відповідних програм та законодавчих актів, розробки пропозицій щодо вдосконалення форм і методів управління економікою. Вона є головним органом державного управління, який реалізовує цілеспрямовані управлінські дії щодо збільшення обсягу, покращання структури і підвищення ефективності використання сукупних інвестиційних ресурсів [201].

В Україні діючими є також Робоча група з розробки пропозицій щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні, Державна клірингова компанія, Український кредитний фонд, Координаційна рада з питань інвестиційно-клірингового співробітництва, Валютно-кредитна рада при Кабінеті Міністрів України. У центральному апараті Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку діє структурний підрозділ, який фактично є Управлінням, на яке покладено розробку методології та стратегії розвитку фондового ринку, і яке займається проблемами цілісності фондового ринку [110].

         У сукупності органи загальної, функціональної і міжгалузевої компетенції займаються формуванням і застосуванням інвестиційного законодавства, зокрема податкового, регулюванням умов залучення і використання іноземних інвестицій та прибутків отриманих від них, амортизаційною та грошово-кредитною політикою, формуванням та регулюванням фондового ринку [201, с. 44].

Щодо інвестиційної привабливості машинобудівної галузі, то інвестори розпочинають його з аналізування загального її стану. Тобто оцінюють на якій стадії економічного розвитку вона знаходиться. У процесі цього аналізу досліджують рівень попиту на продукцію галузі, стан виробничих фондів, зокрема рівень їх фізичного і морального зносу. Важливими об’єктами, які аналізують інвестори досліджуючи стан машинобудівної галузі та рівня її розвитку є енергомісткість, капіталомісткість та інтелектуаломісткість виробництва продукції машинобудівних підприємств. Як відомо, галузі у яких значення цих показників є високим виробляють високо конкурентну, якісну продукцію. Машинобудівні підприємства залучають інвестиції у грошовій або інноваційній формі. При цьому інноваційна форма інвестицій може бути представленою новими технологіями або продуктами. Своєю чергою, у періоди, коли значення вказаних показників у галузі є низьким, то машинобудівні підприємства здебільшого залучають інвестиції через лізинг вживаного обладнання, яке експлуатувалось у більш розвинених країнах до моменту його морального зносу. Тобто, це відносно нове обладнання, яке фізично не зношене, але його якісних характеристики є застарілими у найбільш розвинених країнах світу. Це ж стосується і отримання технологій [137; 138; 146-149; 250-253].

Оцінюванню підлягає також рівень диверсифікації машинобудівної продукції, залежність підприємств від імпорту комплектуючих, сировини тощо. На стан галузі значною мірою впливає рівень конкуренції. Його оцінюють шляхом виявлення ведучих підприємств галузі та їх впливу на ціноутворення. Наявність одного або кількох крупних підприємств, які задають тон розвитку галузі загалом не можна однозначно оцінювати позитивно або негативно, оскільки наявність таких підприємств може як стримувати розвиток галузі, так і сприяти його активізації. Для виявлення того наскільки здоровим є середовище галузі здійснюють аналіз рівня регулювання державою цін на продукцію підприємств галузі, а також аналіз наявності торговельних обмежень щодо експорту та імпорту на окремі види готової продукції, напівфабрикатів та сировини, які імпортуються або експортуються підприємствами галузі [137; 145; 252].

Щодо об’єктів, які характеризують інвестиційну привабливість машинобудівних підприємств, а також обсяг, структуру і ефективність використання їх інвестиційних ресурсів, то їх аналізування доцільно здійснювати шляхом оцінювання: фінансової стійкості машинобудівного підприємства, організаційної структури управління, рівня розвитку системи внутрішнього контролю, складу кадрового потенціалу, ефективності використовуваного обладнання, рівня диверсифікації продукції і видів діяльностей машинобудівного підприємства.

Огляд і аналіз низки літературних джерел показав, що не існує чітко визначеного набору показників для оцінювання фінансового стану підприємства (табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Показники, які характеризують фінансовий стан підприємств

[137; 138; 146-149; 250-253].

Показники і підходи з оцінювання фінансового стану підприємства (ФСП) і їх автори

Недоліки існуючих підходів

 Так, Л.Павлова аналіз ФСП пропонує проводити за такими аспектами: основні засоби (оцінка і переоцінка основних засобів; інвестиційний податковий кредит; оновлення основних засобів; ефективність основних засобів); капітальні вкладення; фінансові вкладення (оборотність оборотних засобів, їх оцінка; собівартість; торгівельна націнка; витрати виробництва і обігу; зміна складу витрат; розрахунки за товари і послуги; дебіторська і кредиторська заборгованість; ефективність оборотних засобів); формування фінансових результатів. Аналіз за цими напрямками Л.Павлова називає аналізом грошового обороту і оцінкою фінансових результатів [193].

Визначені автором напрямки аналізу є надто узагальненими, а зміст аналітичних процедур несистематизованим. Незрозумілим є також, що мається на увазі під “формуванням фінансових результатів”, адже основні засоби, капітальні і фінансові вкладення не є фінансовими результатами, а беруть участь у їх формуванні. Крім того, автором у процесі аналізу фінансових вкладень пропонується оцінювати кредиторську заборгованість, яка, як відомо, за своєю суттю не може ототожнюватись з фінансовими вкладеннями підприємства, це – залучені ним ресурси.

В.Черевань, Л.Борщ, Є.Горобець і І.Копченко економічний аналіз ФСП проводять шляхом оцінки прибутків (збитків) підприємства за видами, при цьому зупиняються окремо на аналізі зміни витрат, обсягу виробництва продукції, залишків не до реалізованої продукції, прибутку в оптовій ціні [258].

 Такий підхід є надто обмеженим, адже авторами ігнорується низка важливих аспектів, які характеризують ФСП, наприклад, показники ліквідності. Підприємство може бути високорентабельним, мати високу частку прибутку в ціні продукції, але при цьому бути на межі банкрутства, якщо частка власних коштів у структурі ресурсів підприємства зменшується і становить менш як половину у пасивах, а поточних активів недостатньо для покриття поточних зобов’язань.

 

На думку А.Загороднього і Н.Карої, оцінюватись мають показники [63]:

1) фінансової стабільності: коефіцієнти автономії, довготермінового залучення позичкових коштів, маневрування власних коштів підприємства, нагромадження амортизації, реальної вартості основних засобів у майні підприємства, співвідношення чистих мобільних коштів і всіх мобільних коштів підприємства;

2) платоспроможності (ліквідності): коефіцієнти абсолютної, проміжної і загальної ліквідності, коефіцієнт чистого виторгу;

оборотності обігових коштів: кількість обертів, коефіцієнт закріплення обігових коштів, швидкість обороту обігових коштів;

3) рентабельності підприємства: рентабельність майна (капіталу), фондів (виробництва), продукції.

Незважаючи на чітку структурованість показників, необхідно зауважити, що автори необґрунтовано ототожнюють такі поняття, як “платоспроможність” і “ліквідність”. Ліквідність – це здатність одномоментно погасити поточні зобов’язання за рахунок поточних активів, а платоспроможність – це достатність власного капіталу для покриття зобов’язань. Підприємство може бути платоспроможним, але при цьому неліквідним. Неліквідне підприємство не може бути фінансово стійким, тому ігнорувати цю групу показників при аналізі фінансової стійкості не можна. До того ж автори не обґрунтовують, чому кожна з виділених груп показників обмежена названими, зокрема це стосується показників рентабельності.

 

Американські економісти, зокрема, Е.Нікбахт і А.Гроппеллі виділяють фактично ті ж групи показників, що і попередні автори, але називають їх показниками: ліквідності, активності, заборгованості, прибутковості  [182].

 

У результаті аналізу коефіцієнтів, які пропонують оцінювати ці автори, можна зауважити, що їх склад не універсальний відносно суб’єктів, які проводять аналіз, і його цілей. Наведена вище класифікація показників ФСП вимагає додаткового пояснення на предмет уточнення, для якої групи суб’єктів запропоновано саме таку вибірку, а також вказати, за які періоди розраховувати показники, з яким часовим інтервалом проводити їх розрахунок для визначення характеру зміни їх значень у динаміці.

 

За В.Палієм та І.Бланком  фінансова стійкість оцінюється шляхом співвідношення власних і залучених коштів в активах підприємства, за темпами нагромадження власних засобів у результаті господарської діяльності, співвідношення довгострокових і короткострокових зобов’язань підприємства, достатністю забезпечення матеріальних оборотних засобів власними джерелами ресурсів [196].

Не обґрунтовуючи об’єктивності власного підходу, показники ліквідності та рентабельності В.Палій не відносить до числа показників, які характеризують ФСП. Своєю чергою, І.Бланк також без жодного обґрунтування до коефіцієнтів, які характеризують ФСП, не відносить показники платоспроможності і ліквідності; коефіцієнти оборотності активів і капіталу; коефіцієнти рентабельності [13]. Ознайомлення з методиками, які наводять В.Палій та І.Бланк, дозволяє стверджувати, що принципово їх класифікації напрямів аналізу і перелік показників, які вони пропонують, використовувати для оцінки ФСП не відрізняються від вищенаведених. Проте окремі групи показників вони не відносять до тих, які характеризують ФСП, оскільки вважають, що за їх значеннями отримується дещо ширша інформація, яка дозволяє ухвалювати рішення у специфічних сферах, наприклад, у сфері інвестування, кредитування тощо.

В.Савчук, С.Прилипко, Є. Величко фінансову стійкість оцінюють за коефіцієнтами, які поділяють на дві групи: ті, які характеризують стійкість підприємства (коефіцієнт автономії; коефіцієнт маневрування; коефіцієнт забезпечення запасів і витрат; співвідношення власних і залучених коштів), ті, які є загальними показниками фінансової стійкості підприємства (наявність власних довгострокових і середньострокових джерел формування запасів і затрат підприємства; наявність власних оборотних засобів підприємства; загальна величина основних джерел фінансування підприємства) [220].

Вказані автори, як і В.Палій та І.Бланк ігноруються показники прибутку і рентабельності при оцінюванні ФСП.

 

         Проведені дослідження показали, що під час аналізування ФСП оцінювання прибутку в абсолютному виразі не завжди є об’єктивним. Використання відносних показників прибутковості усуває недоліки абсолютних показників і забезпечує порівнюваність результатів господарської діяльності, дає можливість оцінювати прибутковість майна машинобудівних підприємству розрізі його видів за видами. Наприклад, рентабельність активів у цілому або рентабельність нерухомості і обладнання, нематеріальних активів, інвестицій, поточних активів. Це важливо для аналізу рішень щодо стратегічних планів розвитку підприємства і різноманітних стратегічних рішень, наприклад, про додаткову емісію акцій чи емісію боргових зобов’язань та планів щодо використанні коштів від емісії. На нашу думку, показники рентабельності повинні першочергово аналізуватись при оцінці фінансової стійкості підприємства.

         Рентабельність зазнає в укрупненому вигляді впливу двох факторів: прибутку, і розміру величини, рентабельність, якої визначається. Навіть якщо розглядати рентабельність не в динаміці, не використовуючи у ретроспективі методу порівнянь, то її рівень є інформацією, яка об’єктивно необхідна для формулювання однозначного висновку про достатній рівень інших показників і фінансової стійкості загалом. Наприклад, є прямий взаємозв’язок між оборотністю активів і рентабельністю активів чи капіталу. Ці показники взаємо компенсуються. Так, при незначній оборотності рентабельність мусить бути високою, щоб компенсувати недооборотність і навпаки.

         Одним з ключових завдань у дослідженні чинників, які впливають на фінансову стійкість, і механізмів оптимізації фінансової стійкості є встановлення взаємозв’язків між показниками і рівня впливу показників один на одного. Його виконання дозволить при вимірюванні показників давати адекватні рекомендації щодо покращання їх значення. Знання допустимих значень показників, чинників, які впливають на них і взаємозв’язку між показниками, є умовою ефективного управління фінансовими ресурсами підприємства.

         Результатом оцінки ФСП є констатація факту про дійсний стан фінансів на підприємстві. Прийнятність висновку залежить від мети проведення аналізу ФСП. Залежно від мети можуть змінюватись показники, які є пріоритетними для конкретного суб’єкта.

         Фінансовий стан машинобудівних підприємств оцінюють шляхом аналізування абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники досліджують за даними розділів фінансової звітності, тобто увага приділяється активам, ресурсам підприємства, його і доходам і витратам. Щодо відносних показників, то аналітиків цікавлять значення співвідношень між складовими фінансової звітності. Найважливішими групами відносних показників є: платоспроможність, ліквідність, оборотність, прибутковість.

         Однак окремі автори не всі відносні показники, перерахованих груп, відносять до тих, які характеризують фінансову стійкість. Зокрема, ними ігноруються показники ліквідності і рентабельності, тобто у їх розумінні фінансова стійкість – це достатність власного капіталу, забезпеченість необоротних активів джерелами власних коштів і висока оборотність активів усіх груп. Це найбільш поширена думка про сутність поняття «фінансова стійкість підприємства». Дійсно, підприємство, у якого достатньо власного капіталу для фінансування більшої частини активів, менші витрати на обслуговування зобов’язань. Банківські кредити для таких підприємств є дешевшими і більш доступними, бо ці підприємства мають високий кредитний рейтинг. Менші витрати означають більшу норму прибутку, отже, фактично це свідчить про рентабельність капіталу. Щодо оборотності, то високий її рівень засвідчує наявність резервів щодо маневрування нормою прибутку в ціні продукції підприємства, тобто дає можливість активно управляти збутовою політикою, нарощувати власний капітал, підтримувати необхідну структуру активів, слідкувати за рівнем морального зносу використовуваного обладнання і застосовуваних технологій.

Таким чином, ФСП формується під впливом витрат, доходів і результатів діяльності. Важливість оцінки їх рівня у процесі аналізування ІПМП обумовлено тіснотою взаємозв’язку доходів витрат і результатів діяльності машинобудівних підприємств з величиною його активів і рівнем зобов’язань.

Варто зауважити, що у стандартах обліку активи і пасиви розглядаються первинними відносно доходів і витрат, тобто їх виникнення пов’язується з використанням активів і зобов’язань. Доходи розглядаються як збільшення активів або як зменшення зобов’язань, а витрати – як використання активів або прийняття зобов’язань. Проте до 1985 р. переважала протилежна концепція співвідношення і причинно-наслідкової залежності між цими показниками: доходи і витрати розглядались як джерела виникнення активів і пасивів [96, с.40].

Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що у процесі аналізування ІПМП варто застосовувати як першу, так і другу концепцію для виявлення взаємозв’язків між доходами, витратами, результатами діяльності машинобудівних підприємств, їх активами і пасиви. Так, на етапі започаткування нового проекту, а також його інвестиційній фазі мають місце витрати пов’язані зі створенням або придбанням активів. Ці витрати можуть фінансуватись з різноманітних джерел. На цьому етапі відбувається формування пасивів із власних і залучених коштів, у результаті чого зростають активи. Своєю чергою, на інших етапах (виробництва і згортання) реалізації інвестиційного проекту доходи і витрати є наслідком формування і використання пасивів і активів.

Перераховані вище об’єкти, також аналізують у розрізі зовнішніх та внутрішніх чинників. Поділ чинників, які впливають на витрати, доходи і результати діяльності підприємства є досить умовним, оскільки рівень витрат визначає рівень доходів. До зовнішніх чинників, які впливають на рівень витрат машинобудівних підприємств є: стан ринків факторів виробництва; кон’юнктура споживчого ринку; стан економіки країни в цілому; механізм державного регулювання торговельно-господарської діяльності. Внутрішні чинники включають: обсяг та склад товарооберту; умови товаропостачання; стан та ефективність використання основних фондів, трудових ресурсів; структура капіталу; швидкість обіговості товарів [161, с.389-395, 423-430].

Зовнішніми чинниками, які впливають на доходи машинобудівних підприємства є: рівень попиту на споживчому ринку, конкуренція, регулювання державою цін на сировину і готову продукцію; кількість посередників на ринку сировини і матеріалів. Внутрішні чинники включають: рівень диверсифікації продукції; розвиненість системи надання комерційних кредитів; наявність системи післяреалізаційного обслуговування машинобудівної продукції тощо.

Б.Щукін, В.Палій, А.Мазаракі, Н.Ушакова та Л.Лігоненко аналізуючи чинники, які визначають прибуток та рентабельність підприємства виділяють: рівень цін закупівлі і продажу товарів; обсяг діяльності підприємства (товарооберту), кількість реалізованих товарів; величина витрат обігу; рівень доходів від позареалізаційних операцій підприємства; стан галузі; особливості регіону; партнери підприємства; стан макроекономіки; стан інвестиційних ринків. До внутрішніх чинників належить: джерела фінансових ресурсів; забезпечення матеріально-технічними ресурсами; персоналом; рівень інвестиційних витрат; основні фонди; доходи від реалізації продукції; поточні витрати на виробництво; рівень фінансових потоків за витратами; обсяги прибутку і напрямки його використання [161; 196; 265].

         Важливим об’єктом дослідження є організаційна структура управління машинобудівним підприємством. Аналітики вивчають доцільність використання діючої на підприємстві структури управління для реалізації майбутнього інвестиційного проекту. Цей аналіз здійснюється шляхом відслідковування рівня виконання завдань підприємства в межах чинної організаційної структури та ідентифікування чинників, які стали причиною її нераціональної побудови. При цьому дослідження відбувається у розрізі загальних і конкретних функцій менеджменту. Аналізується якість і термін виконання  функцій, відповідність їх розподілу за підрозділами організації і окремими посадовими особами [63, с. 385-420].

Внутрішніми чинниками, які впливають на організаційну структуру управління машинобудівним підприємством є: рівень доходів підприємства, розподіл обов’язків між працівниками, рівень диверсифікації видів діяльностей та інші. До зовнішніх чинників належать: вимоги законодавства щодо її побудови; ринкові тенденції (посилення конкуренції на внутрішньому ринку може зумовити необхідність пошуку можливостей започаткування зовнішньоекономічної діяльності. Це вимагає створення на підприємстві відділу або служби зовнішньоекономічної діяльності, до того ж, відділу або служби маркетингу) тощо.

Логічним продовженням аналізу організаційної структури управління є дослідження складу кадрового потенціалу підприємства і ефективність його використання. За дослідженнями Б.Щукіна у процесі аналізу інвестиційної привабливості підприємства даний об’єкт дослідження повинен вивчатись у розрізі [265, с. 15-16]:

  • складу керівників, їх службової характеристики, ділових якостей;
  • штатного розпису працівників, їх посадових обов’язків, вимог до кваліфікації, спеціальності працівників, розподілу відповідальності між менеджерами;
  • посадових окладів або прогнозованих рівнів заробітної плати, середнього рівня оплати праці на одного працюючого за проектом;
  • потреби у навчанні персоналу, періодичності та обсягу витрат, пов’язаних з підвищенням кваліфікації працівників;
  • системи мотивації та умов стимулювання праці;
  • умов праці, заходів з охорони праці та запобігання травматизму;
  • витрат на соціально-культурні заходи для персоналу;
  • впливу проекту на соціальне середовище в зоні реалізації проекту.

Огляд літературних джерел показав, що аналізування кількісного і якісного складу персоналу є одним з ключових елементів оцінювання ІПМП, особливо у інтелектуально містких галузях. Ретельність цього дослідження вимагає конкретного визначення його предмету, чіткого ідентифікування етапів аналізу,  обґрунтованого виділення і аналізування факторів внутрішнього і зовнішнього середовища машинобудівного підприємства, які впливають на ефективність використання персоналу.

У галузі машинобудування, які і в інших галузях  до чинників внутрішнього середовища належать: відповідність наявної організаційної структури управління машинобудівним підприємством фактичним потребам; склад персоналу; відповідність професійного рівня працівників посадам, які вони займають; достатність кваліфікованих кадрів, для ефективного розподілу функціональних обов’язків працівників. Крім того, внутрішніми чинниками, які впливають на ефективність використання кадрового потенціалу є умови праці (забезпеченість посадовими інструкціями, наявність заходів з охорони праці, забезпеченість робочого місця працівника усіма приладами та засобами, які необхідні для виконання його обов’язків), рівень заробітної плати і дієвість механізму мотивації працівників до якісного виконання ними професійних обов’язків, дієвість системи соціального забезпечення працівників. Щодо внутрішніх чинників, то до них слід віднести:  рівень цін, інфляції, безробіття, попиту на продукцію підприємства; стан законодавства про працю; загальний рівень соціального захисту населення. 

Як вже зазначалось ІПМП певною мірою характеризує використовувана  система внутрішнього контролю. За дослідженнями Дж.Робертсона її аналізують у розрізі: контрольного середовища (характеристик, які визначають службові взаємовідносини, сприятливі для контролю в компанії); системи бухгалтерського обліку підприємства (політика і процедури, які стосуються відповідного запису господарських операцій); і процедур контролю (спеціальні перевірки, які виконує персонал підприємства). Контрольне середовище залежить від стилю роботи керівників, їх філософії і ефективності системи роз’яснення завдань контролю і нагляду за персоналом. Його складові: політика і методи управління; організаційна структура компанії; діяльність Ради керуючих, особливості аудиторського комітету; методи розподілу функцій управління і відповідальності; управлінські методи контролю, в тому числі, внутрішній аудит, кадрова політика, зовнішні впливи. Система бухгалтерського обліку підприємства, то в процесі оцінки ефективності внутрішнього контролю, досліджується на предмет розподілу функцій між посадовими особами і підрозділами бухгалтерії підприємства. Зокрема Дж.Робертсон стверджує, що чотири нижченаведені функції мають входити в обов’язки різних підрозділів або різних служб бухгалтерії: санкціонування і реєстрація господарських операцій; розпорядження активами підприємства і здійснення контролю за ними; проведення інвентаризації і застосування заходів, націлених на усунення виявлених порушень обліку. Основними ознаками процедури контролю в контрольному середовищі є: загальні положення (верхній рівень управління визначає відношення службовців до контролю); компетентність персоналу (кадрові проблеми компанії відображаються на системі внутрішнього контролю); розподіл обов’язків (відповідний розподіл обов’язків є обов’язковою умовою ефективності процедур контролю [151; 168; 176; 217; 218; 229].

Система внутрішнього контролю зазнає впливу внутрішніх чинників, зокрема, ефективності управлінського обліку, рівня автоматизації обліку, наявності системи моніторингу виконання поточних планів за основними циклами на підприємстві (цикл придбання і використання товарно-матеріальних запасів, виробничий цикл, цикл реалізації продукції, фінансово-інвестиційний цикл). До того ж, на систему внутрішнього контролю впливають такі чинники, як професійність кадрів, їх підпорядкування і повноваження.

         Наступним об’єктом аналізування інвестиційної привабливості машинобудівних підприємств є використовуване ними обладнання. Його досліджують за якісними і кількісними показниками у розрізі рівня забезпеченості ним усіх виробничих підрозділів, частки технічних засобів, які є недіючими, потужності використовуваного обладнання, рівня інтенсивності його використання, частоти випадків і характеру ремонту, вплив ремонту на ритмічність виробництва тощо. Оцінювання виробничого обладнання машинобудівних підприємств за якісними та кількісними параметрами відбувається паралельно з дослідженням рівня відповідності використовуваних технологій сучасним вимогам ринку. Моральне старіння використовуваної технології є підставою для ухвалення рішення про її заміну ще до фізичного зношення.

В.Черевань, Л.Борщ, Е.Горобець, І.Копченко обґрунтовуючи важливість аналізу ефективності використання основних фондів стверджують, що у процесі їх аналізу здійснюється оцінка структури основних фондів, їх відповідність оптимальним параметрам виробництва; вивчаються темпи, форми і методи оновлення основних фондів, ефективність їх використання і відповідність потребам виробництва; оцінка використання парку наявного обладнання, рівня його екстенсивної та інтенсивного завантаження; оцінка рівня використання діючих потужностей; виявлення внутрішньовиробничих резервів росту ефективності використання основних фондів [258, с. 214].

Аналізування обсягу та динаміки основних фондів, а також їх стану та складу, як правило, проводять у розрізі груп основних фондів (перша група: будівлі, споруди, їх структурні компоненти і передавальні засоби; друга група: автомобільний транспорт і вузли до нього, мебель, побутові, електронні, оптичні, електромеханічні прибори та інструменти, включаючи ЕВМ, інші машини для автоматичної обробки інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони і рації, інше офісне обладнання, пристрої і та засоби до нього; третя група: будь-які інші основні фонди, які не включені в першу і другу групу), а також за етапами життєвого циклу основних фондів (надходження; використання у виробничому процесі; переміщення по підприємству; ремонт; здача в оренду; інвентаризація; вибуття) [22-27; 143; 146; 147; 162-264; 178; 205; ].

Основними джерелами інформації про стан і ефективність використання основних фондів машинобудівних підприємств є акти прийому-передачі основних фондів, прийому здачі відремонтованих, реконструйованих і модернізованих об’єктів, акт на списання основних фондів, інвентарна картка обліку основних фондів, картка обліку руху основних фондів, інвентарний список основних фондів [17, с.216]. В.Черевань, Л.Борщ, Е.Горобець, І.Копченко, Н.Тарасенко, В.Качалін, В.Парасочка, Л.Дубовенко, О.Медведєва, В.Палій, В.Бочаров та інші пропонують оцінювати ефективність використання основних фондів шляхом розрахунку низки коефіцієнтів, зокрема [24; 96; 196; 221; 239; 258]: коефіцієнт оновлення; коефіцієнт зносу; коефіцієнт вибуття; коефіцієнт придатності до використання; коефіцієнт використання наявного обладнання; коефіцієнт використання встановленого обладнання; коефіцієнт системності роботи обладнання; коефіцієнт екстенсивного завантаження; коефіцієнт інтенсивності; коефіцієнт інтегрального завантаження. Фактори, які впливають на значення цих коефіцієнтів наведено у табл. 1.4. На рівень ефективності використовуваного обладнання впливає також переоцінка основних засобів. Міжнародні стандарти з бухгалтерського обліку (МСБО), зокрема МСБО 16 дає змогу здійснити переоцінку основних засобів, виходячи з їхньої ринкової вартості на момент переоцінки. Переоцінку рекомендується проводити регулярно, для того щоб балансова вартість основних засобів суттєво не відрізнялась від їхньої ринкової вартості на дату балансу. Для цього необхідні дві умови: переоцінка повинна здійснюватись у короткі терміни; до того ж вона має бути своєчасною [49].

Таблиця 1.4

Коефіцієнти, які характеризують ефективність використання основних фондів і чинники, які на них впливають

Коефіцієнти

Чинники, які впливають на значення коефіцієнтів

Коефіцієнт оновлення

Вартість введених у дію нових основних фондів

Вартість основних фондів на кінець періоду

Коефіцієнт зносу

Вартість зносу на кінець або почато періоду

Первісна вартість основних фондів на початок або кінець періоду

Коефіцієнт вибуття

Вартість вибуття основних фондів

Вартість основних фондів на початок періоду

Коефіцієнт придатності до використання

Залишкова вартість основних фондів

Первісна вартість основних фондів

Коефіцієнт використання наявного обладнання

Вартість діючого обладнання

Вартість наявного обладнання

Коефіцієнт використання встановленого обладнання

Вартість діючого обладнання

Вартість встановленого обладнання

Коефіцієнт системності роботи обладнання

Кількість відпрацьованих верстатогодин

Кількість встановлених верстатів

Коефіцієнт екстенсивного завантаження

Величина ефективного фонду часу

Величина календарного фонду часу

Коефіцієнт інтенсивності

Кількість одиниць продукції за одиницю часу

Обсяг випуску продукції за планом

Коефіцієнт інтегрального завантаження

Фонд часу за планом

Кількість одиниць продукції за одиницю часу

Обсяг випуску продукції за планом

Коефіцієнт фондовіддачі

Вартість виготовленої продукції

Середньорічна вартість основних фондів

 

         Інвестиційна діяльність є однією з найризиковіших, тому аналізування ІПМП вимагає дослідження передумов мінімізації ризиків пов’язаних із їх залучення і використанням. Загальновідомим є те, що одним з найефективніших методів зниження або ліквідації ризиків у інвестиційній діяльності є диверсифікація. Підприємство, яке вміло диверсифікує джерела фінансування, активи, види діяльностей досягає успіху оскільки розподіляє ризики в часі і між суб’єктами, з якими співпрацює. Як зауважує Л.Павлова диверсифікація приводить до таких комбінацій продукції, які дозволяють завоювати нові ринки і забезпечити загальний рівень продажу, рентабельності незважаючи на те, що обсяг збуту окремих товарів і попит на них знижуються [193, с.31-32]. Як відомо, існує два головних види диверсифікації [245, c. 149-150]: виробнича і фінансова. У розрізі цих двох видів диверсифікації є доцільним проводити їх аналізування під час оцінювання ІПМП.

         При використанні стратегії диверсифікації продукції і видів діяльності з метою зниження рівня ризиків, суб'єкти інноваційної діяльності можуть створити принципово нові товари і послуги на базі використання передової технології, що можливо приведе до раціоналізації виробництва, зниження витрат і цін завдяки реалізації нових технологій у процесі диверсифікації своєї діяльності [245]. Зовнішніми чинниками, які впливають на можливість диверсифікації є: рівень конкуренції на товарних ринках, законодавче забезпечення нових видів діяльностей, доступність різного роду ресурсів, зростання попиту на машинобудівну продукцію, який підприємство здатне задовольнити. До внутрішніх чинників належать: відсутність інших окрім диверсифікації можливостей забезпечити ріст основних фінансово-економічних показників машинобудівного підприємства; наявність кадрового, фінансового і матеріального потенціалу для здійснення диверсифікації тощо.

Правове забезпечення оцінювання і формування інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств

Розвиток ІПМП значною мірою залежить від правового забезпечення інвестиційної діяльності. Джерелами права у сфері інвестиційної діяльності є міжнародні двосторонні та багатосторонні угоди, а також національні правові акти. Міжнародні правові акти охоплюють проблеми, пов’язані із [187]:

  • можливістю юридичних та фізичних осіб вимагати в судах інших держав, що залучають інвестиції, виконання її зобов’язань або захисту їх інтересів у міжнародних організаціях;
  • гарантіями щодо захисту іноземних інвестицій, зокрема усунення небезпеки націоналізації іноземних інвестицій.

Механізми розв’язання вказаних проблем найбільш конкретно визначені у Сеульській та Вашингтонській конвенціях. Вітчизняне інвестиційне законодавство тільки частково узгоджене з міжнародними правовими актами щодо захисту інтересів іноземних інвесторів. Фахівці стверджують, що для підвищення рівня інвестиційної привабливості національної економіки, зокрема покращання інвестиційного клімату у галузі машинобудування Україні необхідно приєднатись до Вашингтонської конвенції 1965 року “Про порядок розв’язання інвестиційних спорів між державами та іноземними особами”, а також до Сеульської конвенції 1985 року “Про заснування багатостороннього Агентства з гарантій інвестицій”, які розроблені та діють під егідою Міжнародного банку реконструкції та розвитку [92; 93; 187].

Одним з найважливіших законів в Україні, який регулює умови формування інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств є Закон України “Про режим іноземного інвестування”. Цей закон регламентує види і форми іноземних інвестицій, які можуть здійснюватись в Україні; порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями, умови реалізації продукції підприємств з іноземними інвестиціями, особливості їх оподаткування, порядок розгляду спорів, розкриває зміст державних гарантій щодо захисту іноземних інвестицій у разі [84]:

  • зміни законодавства (якщо законодавство України про іноземні інвестиції буде змінюватися щодо гарантій захисту іноземних інвестицій, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій);
  • примусових вилучень (іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями. Усі понесені витрати та збитки іноземних інвесторів, завдані їм внаслідок цих дій повинні бути відшкодовані на основі поточних ринкових цін;
  • припинення інвестиційної діяльності (у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності);
  • переказу прибутків (гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій);

Законом обумовлюється також розмір компенсації іноземним інвесторам для відшкодування збитків і порядок її надання.

         Одним із законів, який прийнято з метою захисту конкуренції між суб'єктами підприємницької діяльності є Закон України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” N 2299-III від 15 березня 2001 року. Він забезпечує рівність умов здійснення інвестиційної діяльності такими підприємствами, проте його недоліком є те, що статті закону є надто узагальненими без конкретизації тих аспектів захисту інвесторів, які розкрито, наприклад, у Законі України “Про режим іноземного інвестування” [137; 138; 146-149; 250-253; ].

         Діє в Україні також закон “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) N 2299-III від 15 березня 2001 року. Ухвалення цього закону має важливе значення для акумуляції інвестиційних ресурсів машинобудівними підприємствами, оскільки інститути спільного інвестування забезпечують диверсифікацію доходу та ризику від інвестиційної діяльності. Значною мірою саме за значеннями цих показників ухвалюють рішення про доцільність інвестування. Цей Закон визначає правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб'єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, встановлює вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування, порядок та обсяг розкриття інформації інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів [55; 74-85; 178; 205-207; 209; 241; 242; 250-253].

         Ухвалення Закону України “Про приватизацію державного майна” N 2163-XII від 4 березня 1992 року створило передумови для активізування інвестиційних процесів в Україні, а також кроком до ліквідації неефективних машинобудівних підприємств і реструктуризації перспективних. Цей Закон регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України. У цьому законі розкрито усі найважливіші аспекти організування державою процесу приватизації, зміст пріоритетів приватизації державного майна і відповідальність за порушення законодавства про приватизацію. Ним розширено коло об’єктів інвестування, встановлено регламентований порядок приватизації державного майна, забезпечено гарантії інвесторам щодо приватизованих ними об’єктів [55; 74-85; 137; 178; 146-149; 205-207; 209; 241; 242; 250-253].

         Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” N 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року також є правовим актом, за змістом якого відбувається оцінювання інвестиційної привабливості держави, регіону та ІПМП . Законом, відповідно до пріоритетів держави, передбачено податкові знижки на  прибуток платників податків від проведення науково-дослідних і реставраційних робіт у сфері охорони культурної спадщини. Оподатковується у розмірі 50% від діючої ставки прибуток від продажу інноваційного продукту, заявленого при реєстрації в інноваційних центрах. Ці пільги діють перші три роки після державної реєстрації інноваційної продукції [81; 137; 146; 250; 252].

Відповідно до Законів України “Про оподаткування прибутку підприємств” і “Про угоди про розподіл продукції” № 1039-14 від 14 вересня 1999 року існують також особливості оподаткування прибутку, отриманого від виконання угоди про розподіл продукції. Вони полягають у порядку визначення складу витрат, які підлягають відшкодуванню інвестору компенсаційною продукцією (компенсаційна продукція – це частина виробленої продукції, що передається у власність інвестора в рахунок компенсації його витрат). Відшкодуванню підлягають лише витрати інвесторів на виконання передбачених угодою робіт, понесені після набрання нею чинності. Склад витрат, що відшкодовуються компенсаційною продукцією, може відрізнятися від передбаченого законодавством складу витрат, що відносяться до валових витрат виробництва та обігу. За законом “Про угоди про розподіл продукції” відшкодування витрат розпочинається не пізніше першого розрахункового періоду, якщо інше не передбачено угодою. Відшкодування здійснюється шляхом передачі інвестору права власності на компенсаційну продукцію в пункті виміру. Окрім складу витрат, законодавство регламентує частку компенсаційної продукції. Її розмір протягом кварталу не може перевищувати 70% загального обсягу виробленої в розрахунковий період продукції до повного відшкодування витрат інвестора [81; 138; 147; 178; 242; 251].

Законом України “Про податок на прибуток підприємств” уможливлює використання методів пришвидшеної амортизації для зниження термінів оновлення основних фондів підприємств, які належать до третьої групи. Застосування методів пришвидшеної амортизації зменшує у звітному періоді розмір оподатковуваного прибутку. Проте у законі зазначається, що рішення про застосування прискорених методів амортизації не може бути прийняте платниками податку, що випускають продукцію (роботи, послуги), ціни (тарифи) на яку встановлюються (регулюються) державою або платниками податку, які визнані такими, що займають монопольне становище на ринку [81; 250-252].

         Законом передбачено також заходи щодо усунення подвійного оподаткування нерезидентів. Так, суми податків на прибуток, отриманий з іноземних джерел, що сплачені суб'єктами господарської діяльності за кордоном, зараховуються під час сплати ними податку на прибуток в Україні. При цьому зарахуванню підлягає сума податку, розрахована за правилами, встановленими цим Законом України “Про податок на прибуток підприємств”.

Розмір зарахованих сум податку на прибуток з іноземних джерел протягом податкового періоду не може перевищувати суми податку, що підлягає сплаті в Україні таким платником податку протягом такого періоду [81; 84; 85; 138; 146; 149].

З позиції створення сприятливих умов для формування ІПМП  важливого значення набув Закон України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження” N 1457-III від 17 лютого 2000 року. Цей закон спрямований на захист конкуренції між суб'єктами підприємницької діяльності, створеними без залучення коштів або майна іноземного походження, та суб'єктами підприємницької діяльності, створеними за участю іноземного капіталу, забезпечення державного захисту вітчизняного виробника та конституційних прав і свобод громадян України. Його прийняття скасувало дію: Закону України "Про іноземні інвестиції" № 2198-12, Декрету Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" N 55-93, Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення у дію Закону України "Про іноземні інвестиції" № 2198а-12. Важливим положенням закону є те, що до підприємств, створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення, з 25 лютого 2000 року застосовується національний режим оподаткування, установлений законами України для підприємств, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження. Прийняття даного закону забезпечило упорядкування податкової відповідальності суб’єктів інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

         З метою створення максимально сприятливих умов для формування ІПМП за рахунок коштів іноземних інвесторів створено Агентство міжнародного співробітництва та інвестицій. Агентство видало Наказ “Про затвердження Порядку визначення відповідності інвестиційних проектів із залученням іноземних інвесторів вимогам і критеріям, викладеним у Державній програмі заохочення іноземних інвестицій в Україні для надання їм додаткових пільг” N 22 від 3 червня 1994 року.

         Цей порядок поширюється на всі інвестиційні проекти із залученням іноземних інвесторів. Він передбачає можливість інвесторам пропонувати державі в особі Агенства форми пільг для стимулювання інвестицій шляхом обґрунтування пріоритетності інвестиційного проекту для розвитку національної економіки України. Пріоритетність напрямів розвитку встановлюється відповідно до діючої Державної програми заохочення іноземних інвестицій в Україні. Цим Порядком створено оперативний механізм розгляду заяв інвесторів на отримання пільг і ухвалення рішення про їх надання Агентством. Так, відповідно до діючого Положення Агентство зобов'язане розглянути подану інвестором заяву і зробити попередній висновок у 5-денний термін. При виявленні недоліків або порушення встановленої форми заяви Агентство повертає документи Претенденту на доопрацювання і при повторному поданні розглядає її у 3-денний термін. Попередній висновок Агентства за встановленою формою разом з заявою передаються на розгляд Комісії, яка проводить експертизу з оцінки наданого проекту та на відповідність його вимогам і критеріям, які викладені у Державній програмі заохочення іноземних інвестицій в Україні. Висновок Комісії подається до Агентства за встановленою формою не пізніше 17-денного терміну з дня подання на розгляд Комісії заяви з попереднім висновком Агентства. Рішення Агентства видається в 3-денний термін з дня подання висновку Комісією.

         Важливим питанням, яке характеризує сприятливість умов формування ІПМП є правила вивозу раніше здійснених інвестицій та отриманого доходу інвестором за кордон. Ці умови в Україні є сприятливими, оскільки відповідно до Закону України "Про режим іноземного інвестування" № 93/96-ВР та Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" № 15-93 від 19 лютого 1993 року у разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування у сумі фактичного внеску, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю. При цьому, як роз’яснено у Листі Департаменту валютного регулювання № 13-124/1982-7159 від 01 жовтня 1997 року, непотрібне одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України, оскільки таке повернення (вивезення, пересилання, переказування тощо) іноземному інвестору його інвестицій може здійснюватись у будь-якій формі незалежно від того, чи сам інвестор, чи резидент України повертає цю інвестицію шляхом оплати за кордон її вартості.

         Рівень сприятливості умов для формування ІПМП за рахунок залучення закордонних інвестицій значною мірою залежить від наявності двосторонніх угод між Урядами двох країн про заохочення та взаємний захист інвестицій. Україною такі угоди укладаються на підставі дії Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” №1953 – 12 від 10 грудня 1991 року. Уряд України в особі Міністерства закордонних справ України уклав 40 таких угод, зокрема з Урядами США, Ізраїлю, Монголією, Іспанією, а також з Естонською, Литовською, Білоруською, Грецькою, Аргентинською, Угорською, Чилійською, Чеською, Французькою, Словацькою, Польською, Македонською, Казахстанською, Грузинською, Вірменською, Болгарською, Китайською Народною та В’єтнамською Республіками, Королівствами Данії, Швеції, Марокко, Нідерландів та іншими. Варто зауважити, що Радянським союзом було укладено та ратифіковано тільки 14 двосторонніх договорів про сприяння та захист інвестицій [187, с. 21].

         Значення двосторонніх угод розкривається через їх зміст. Як правило, угоди врегульовують найважливіші аспекти сприяння і захисту інвестицій, зміст режиму найбільшого сприяння інвестиціям, характер і розмір компенсацій у разі втрати інвестицій на території приймаючої країни. Обумовлюються також гарантії щодо недопустимості націоналізації, експропріації інвестицій. Приділяється увага також порядку переказу інвестицій та прибутків. Практично у кожній угоді обумовлюється відношення сторін до Міжнародного Центру з врегулювання інвестиційних спорів. Здебільшого в угоді зазначається, що правові спори між інвесторами однієї Договірної Сторони та іншою Договірною Стороною стосовно інвестицій першого на території останньої про врегулювання яких Сторонами не досягнута домовленість, можуть бути передані на розгляд Міжнародного Центру по врегулюванню інвестиційних спорів згідно з Угодою про порядок розгляду спорів між державами та громадянами інших держав, укладеної 18 березня 1965 року у Вашингтоні.

         А.Омельченко проаналізувавши міжнародні угоди про заохочення і взаємний захист інвестицій, стороною яких є Україна, зауважив, що вони містять ряд особливих положень, відмінних від положень національного законодавства. За угодами для іноземних інвесторів із країн, які є сторонами угоди, може встановлюватися більш пільговий, відмінний від національного правовий режим. Тому при укладанні міжнародних угод, потрібно враховувати реальність їх виконання, не включаючи до цих угод положень, які прямо суперечать внутрішньому законодавству країни, яка є стороною такої угоди. Для підвищення ефективності використання цих угод доцільно чітко визначити і систематизувати національні інтереси, зокрема щодо   забезпечення економічної безпеки України [187, с. 26].

         У цілому до найважливіших проблем правового характеру, які погіршують умови формування ІПМП слід віднести [137; 138; 146-149; 250-253]:

  • розпорошеність законодавства, що регламентує інвестиційну діяльність в Україні. Аналіз правової бази показав, що в Україні фактично видано 890 правових актів (закони, кодекси, постанови, договори, розпорядження, постанови, декрети, положення, інструкції тощо), які прямо або опосередковано регламентують інвестиційну діяльність, з них більше 90% є діючими. За час незалежності України основні закони, які регулюють інвестиційну діяльність змінювались шість разів, зокрема один з основних таких законів “Про режим іноземного інвестування” з часу прийняття був зміненим і доповненим двічі, а Закон України “Про інвестиційну діяльність” – 9 разів. Ринок цінних паперів регулюють близько 500 правових актів, а особливості  використання векселів майже – 300;
  • невідповідність положень правових актів одні одним, а також окремих положень національного законодавства принципам і нормам міжнародного права, через нечіткість визначення національних пріоритетів.

Удосконалення правового забезпечення інвестиційної діяльності в Україні, зокрема щодо формування інвестиційного потенціалу слід проводити у напрямі усунення вищеназваних недоліків.

Проблеми оцінювання і формування інвестиційного потенціалу машинобудівних підприємств

Вітчизняні та зарубіжні дослідники проблем формування ІПМП стверджують, що ухвалення рішень щодо здійснення інвестицій значною мірою залежить від стабільності і прогнозованості ринкової кон’юнктури [22; 29; 35; 38; 39; 46; 63; 70; 88; 144; 145; 152; 155]. Інвестори віддають перевагу ринкам, розвиток яких можна прогнозувати або впливати на зміну кон’юнктури. Проблеми, які пов’язані з ІПМП доцільно розглядати на етапі його формування і використання. Такий поділ зумовлений тим, що на етапі формування ІПМП найбільш актуальними завданнями є завоювати довіру інвесторів, забезпечити їм гарантії захисту інвестицій, ідентифікувати прибуткові з мінімальним рівнем ризику об’єкти інвестування тощо. Своєю чергою, на етапі використання ІПМП актуальним завданнями є створити умови для зацікавленості інвесторів реінвестувати отримані прибутки у пріоритетних для національної економіки напрямках [137; 138; 146-149; 250-253].

         С.Мочерний серед причини, які протягом першого десятиліття незалежності України, які на макрорівні зумовили несприятливість інвестиційного клімату і на розвиток ІПМП виділив: нестабільність законодавства з регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями; відсутність ефективної системи оподаткування; недосконалість земельного законодавства; недосконалість механізму участі іноземних інвесторів у процесі приватизації; непродумана амортизаційна політика; нераціональна діяльність банківської системи; відносно невисокі темпи інфляції за одночасно високих відсоткових ставок; відсутність дієвих стимулів до праці; відсутність національної державної кредитно-інвестиційної компанії, яка б здійснювала всебічний аналіз інвестиційних пріоритетів з їх техніко-економічним обґрунтуванням та контроль за наданням пільг інвесторам, особливо при здійсненні ними інвестицій в сучасні ресурсо-, енерго- і працезберігаючі технології та ін.; значна корумпованість державних чиновників (за дослідженнями Німецької консультативної групи рівень корупції в Україні має сім балів з десяти, що суттєво перешкоджає інвестиціям в Україну [244]) [65, с.636-640].

         У більшості авторів збігаються думки щодо проблем формування ІПМП. Так, огляд літературних джерел показав, що такі ж проблеми виділили А.Пересада, В.Федоренко, Б.Щукін, С.Панчишин, М.Стирський, М.Семенова та інші. Проте, окрім названих проблем формування ІПМП виділяють й інші. Так, за дослідженнями В.Федоренка до основних причин несприятливості умов формування ІПМП слід віднести [248, с.219-221]:

  • недостатність обігових коштів у підприємств;
  • відсутність системи страхування інвестицій;
  • складність процесу документального оформлення інвестицій. Так, для одержання дозволу на будівництво інвестору необхідно подати необхідні документи в десятки організацій, тому цей процес може розтягтися на 1,5 року;
  • податкова адміністрація України регулярно вилучає у суб’єктів підприємництва частину амортизаційних відрахувань у бюджет на цілі, не сумісні з інвестуванням;

Автор, до важливих проблем забезпечення сприятливості умов формування інвестиційного потенціалу відносить те, що в Україні Державна податкова адміністрація має право закривати розрахункові рахунки юридичних осіб з будь-якого приводу, що призводить до припинення господарської діяльності суб’єкта підприємництва. Чотири органи мають право безакцептно списувати з рахунків підприємств кошти – Державна податкова адміністрація України, Держказначейство, Пенсійний фонд і Соцстрах, що фактично призводить до втрати суб’єктом підприємницької діяльності контролю над власними ресурсами [137; 138; 146-149; 250-253].

А.Пересада, Н.Тарасенко, І.Михасюк, А.Мельник, М.Крупка, З.Залога і Б.Щукін проблеми формування інвестиційного потенціалу розглядають на макро- і мікро рівні. На рівні держави, А.Пересада розглядає ті ж групи чинників, що й вищенаведені автори, проте виділяє також проблему недосконалості амортизаційної політики. Цю думку поділяють й інші економісти, зокрема, С.Панчишин і М.Стирський зазначають, що в Україні 60-70% основних фондів є зношеними і це, безумовно веде до зменшення бази для нарахування амортизації і, відповідно, скорочення джерел фінансових ресурсів [64, с.60]. При цьому амортизаційна політика держави не сприяє стимулюванню оновлення необоротних активів підприємств. Так, Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” передбачено, що вартість основних фондів індексують лише у випадку, коли індекс інфляції у відповідному році перевищує 110%. Індексація ж підприємством основних фондів, до яких застосовано метод прискореної амортизації, не можлива. За Законом базою для застосування норм амортизації є балансова вартість основних фондів на початок звітного періоду. Відповідно, база для нарахування амортизації щороку звужується, збільшуючи термін відшкодування витрат на придбання основних фондів. Зокрема для другої групи основних фондів він сягає 44,6 року, третьої – 75,7. [64; 81]. Тобто, законодавство не дозволяє повною мірою перенести вартість обладнання на готову продукцію протягом терміну корисної експлуатації об’єкта амортизації [138; 146; 148; 156; 222].

Варто погодитись із С.Панчишиним і М.Стирським, які стверджують, якщо закладений рівень інфляції у законодавстві, який включає індексацію, простежуватиметься сім років і трохи більше трьох місяців, то наявне обладнання знеціниться вдвічі. За цей же період буде нараховано амортизаційних відрахувань лише на 67,1% від балансової вартості основних фондів, зачислених законодавством до третьої групи. У випадку, якщо підприємство використовує прискорену амортизацію, цей показник становить 65,6%. Тобто в обох випадках нагромаджені кошти будуть відчутно нижчі від вартості оновлення виробництва [64, с.62]. Неефективною є також політика стимулювання розвитку машинобудівних підприємств через урядові субсидії. Діє механізм перерозподілу коштів шляхом їх “перекачування” від машинобудівних підприємств, які працюють ефективно до занепадаючи [138; 147; 148; 252]. Уряд неодноразово робив спроби перетворити амортизаційні відрахування в особливий вид податку для підтримання слабких підприємств. Наприклад, у 1999 р. до Державного бюджету України передбачалось спрямувати 10% від сум амортизаційних відрахувань. За допомогою подібних заходів передбачали залучити 1,13 млрд. грн. для фінансування державних капіталовкладень (або 85,8% від запланованого на рік рівня) [64, с.64-65].

Низка авторів [199; 200; 201; 239; 265] проблеми формування ІПМП, як правило, розглядають через призму ризиків пов’язаних з реалізацією інвестиційних проектів. Так, дослідження показали, що інвестиційна привабливість проекту пов’язана із систематичними і несистематичними ризиками інвестиційних проектів. До систематичних ризиків він відносить політичний ризик; загальноекономічний ризик; правовий ризик. Своєю чергою, до несистематичних ризиків ним віднесено: технічний; ризик учасників проекту; фінансовий; маркетинговий; екологічний [265, с.71-72].

А.Пересада і Н.Тарасенко виділяють два джерела виникнення інвестиційних ризиків пов’язаних з привабливістю інвестиційних проектів: споживання і підприємництво. При цьому автори розглядають тільки три види проектних ризиків: фінансові; будівельні і експлуатаційні. Вони вважають, що фінансова привабливість інвестиційного проекту буде забезпеченою, якщо низькими будуть: кредитний; валютний; страховий; і споживчий ризик. Інвестиційна привабливість проекту у галузі будівництва буде сприятливою за умов: відсутності факту перевищення кошторису; несвоєчасного завершення термінів будівництва; порушення умов договору; спаду попиту. Щодо експлуатаційної привабливості проекту, в який інвестовано кошти, то вона зазнає впливу дотримання планів постачання і реалізації продукції, а також рівня прибутковості інвестицій. За дослідженнями А.Пересади і Н.Тарасенко,  суттєвий вплив на формування і використання інвестиційного потенціалу має рівень ймовірності виникнення ризиків пов’язазаних з управлінням інвестиційними проектами та форс-мажорними обставинами [201; 239, c.455].

         А.Пересада до важливих проблем формування сприятливих умов для розвитку інвестиційного потенціалу відносить також проблему забезпечення довгострокової фінансової підтримки інвестора під час реалізації ним інвестиційного проекту. Автор зазначає, що для активізації розвитку довгострокового кредитування не вистачає економічної стабільності та ефективних бізнес-програм, які б певною мірою гарантували окупність вкладень та механізми повернення кредитів на економічно вигідних для суб’єктів інвестиційної діяльності умовах. А Пересада до однієї з причин несприятливості інвестиційного клімату відносить також те, що в Україні розвинений тіньовий сектор економіки, який активно амортизує основні фонди підприємств і не бере активної участі у їх ньому відтворенні. Крім того, автор окремо виділяє причини нерозвиненості ринку акцій. Так, на його думку цими причинами є: неліквідність акцій, ненадійність ринку, яка зумовлена відсутністю гарантій інвестору щодо збереження ним прав власності на акції, слабкість системи контролю за учасниками ринку; розпилення акцій серед населення, непрозорість ринку, порушення прав акціонерів, неефективне управління державними пакетами акцій [39; 41; 52; 201, с.32].

С.Панчишин, М.Стирський, Іванов С. однією з найважливіших проблем нерозвиненості ринку цінних паперів в Україні називають невиконання зобов’язань інвесторами. Так, згідно з офіційними джерелами, у 13% випадків власник не виконує інвестиційних зобов’язань, однак реальне значення цього показника, за деякими оцінками, може сягати 75% [64, с. 66; 90, с.10]. За даними офіційної статистики, із 782 підприємств на 417 виконані інвестиційні зобов’язання, на 171 – власники продовжують вносити інвестиції, на 125 – виявлено порушення покупцями умов договорів і на 69 – проводиться робота із розриву договорів через невиконання інвестиційних зобов’язань [1].

Невиконання зобов’язань є проблемою для учасників ринку корпоративних і боргових цінних паперів. Однією з причин, яка зумовлює неліквідність боргових цінних паперів емітентом, яких є уряд або місцеві органи державної влади ¾ використання коштів на споживання, а не на розвиток об’єктів, які можуть приносити прибуток. Це значною мірою пов’язане із тим, що в Україні термін обігу боргових цінних паперів переважно становить 12 місяців, тобто навіть якщо б кошти інвестувались у промислові об’єкти, то термін їх залучення не дозволяє окупити ці кошти. Як результат, покриття зобов’язань за облігаціями здійснюється шляхом їх конвертування у нові боргові цінні папери, або вимагає здійснення нової емісії і за рахунок залучених коштів здійснити розрахунок з інвесторами. Варто зауважити, що протягом дев’яностих років ХХ ст. головним чинником, який сприяв ліквідності облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) був рівень відсоткових ставок. У першій половині дев’яностих років доходність ОВДП була настільки високою, що компенсувала збитки, які отримували іноземні інвестори при конвертації іноземної валюти у національну валюту України. Нагадаємо, що цей період характеризувався найвищим рівнем інфляції за всю історію незалежності України (протягом 1992-1993 рр., значення індексу споживчих цін досягло 28,9% та 47,1 %, відповідно, а оптових – 36,6% і 46,5% за місяць [26; 58; 64; 66; 146; 147]).

Однією з причин, яка стримує індивідуальних фінансових інвесторів від розміщення на ньому своїх коштів є те, що вибір цінних паперів для формування фінансово-інвестиційного портфеля ускладнений нерегулярністю виконання угод у Першій фондовій торгівельній системі. Угоди укладаються рідко і емітентів, які працюють на біржі мало. Відповідно, ризик того, що акція отримуватиме неадекватну оцінку, суттєво зростає, а фондові індекси, які побудовані на такій інформації, не фіксують усіх аспектів коливання ділової активності. Крім того в Україні не має єдиного авторитетного індексу, що викликає довіру більшості учасників фондового ринку, а отже може бути ринковим портфелем для реалізації моделі САМР [64, с.78].

Аналізуючи проблеми формування ІПМП П.Ковалишин і О.Кравчук вказують на без відповідальність урядовців за терміни і напрямки використання іноземних інвестицій, а також на відсутність механізму оперативного інформування про це громадськості. Недосконалою є і митна політика, зокрема щодо захисту національних товаровиробників (в Україні має місце спроба регулювання інвестиційної діяльності протекціоністськими заходами під конкретного інвестора. Зокрема мова йде про створення спільного підприємства АвтоЗАЗ-Daewoo. Компанія Daewoo інвестувала понад 300 млн. дол. в економіку України, але при цьому домоглася в Уряду звільнення спільного машинобудівного підприємства від сплати податків на прибуток, землю, мита, акцизних зборів та ПДВ. Крім того, обмеження ввезення імпортних вживаних автомобілів, чий вік перевищував п’ять років. Як свідчать дані Держмитслужби, у 1997 р. частка таких автомобілів у загальному обсязі ввезених у країну становила 81,5%. Варто зазначити, цей комплекс пільг не поширювався на інші спільні підприємства за участю інших іноземних інвесторів, що працюють в автомобільній галузі. Йдеться, зокрема, про спільні підприємства, засновником яких є італійська фірма Iveco – СП “Iveco-КраЗ”, “Iveco-Мотор Січ” в які інвестовано 60 млн. дол. [64; 117; 130]). Автори до проблем забезпечення умов формування ІПМП відносять також відсутність достовірної неупередженої інформації про пріоритети розвитку національної економіки [117, с. 357-362; 130]. Зауважимо, що теза про нечіткість пріоритетів розвитку національної економіки є дещо перебільшеними, оскільки є розробленою і реалізовується Концепція економічної стабілізації та зростання в Україні, діє Програма “Україна 2010” у яких досить чітко визначено пріоритети розвитку. До того ж, обґрунтовуються та адекватно визначаються поточні пріоритети у щорічних Посланнях Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України” [58, с.103-108; 126; 205].

         О.Кравчук, М.Семенова, О.Вівчар акцентують увагу на відсутність системи реальних гарантій інвестицій, зокрема, нерозвиненою є система страхування інвестиційних ризиків [130, с.134-139; 196, с.139-140; 205, с.207-210]. Тут варто зауважити, що дійсно система гарантування і страхування інвестицій є в Україні слаборозвинутою, проте окремі досить вагомі кроки у напрямку часткового розв’язання цієї проблеми урядом вже здійснено. Так від 5 травня 1997 року діє постанова КМУ “Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантує Кабінет Міністрів України”. Користуючись цією постановою, державні підприємства залучають іноземні кредити під урядові гарантії [191].

         Затверджений постановою порядок надання податкових гарантій вітчизняним машинобудівним підприємствам за іноземними кредитами є детально розробленою процедурою отримання ресурсів від кредитора, включаючи повний пакет аналітичних документів, які стосуються обґрунтування доцільності отримання кредиту, а також доцільності надання урядом гарантій. Надаючи гарантії кредитору, уряд фактично стає матеріально відповідальною стороною. Проте, сьогодні не існує жодної програми, яка б зумовлювала механізм відстеження цільового і ефективного використання позичених коштів [110].

Б.Пшик окрім вище названих проблем, дослідив, що на інвестиційні процеси в Україні суттєво впливають монетарні механізми. До них належать: облікова ставка; політика обов’язкових резервів (підвищення норм обов’язкових резервів зменшує суму їхніх кредитних ресурсів та ускладнює інвестування національної економіки. З січня 2001 року НБУ введено диференційовані норми обов’язкових резервів, які залежать від виду залучених коштів, що сприятиме залученню комерційними банками довгострокових депозитів, а відтак і збільшенню обсягів довгострокового кредитування реального сектора економіки); регулювання НБУ імпорту та експорту капіталу, яке пов’язано з припливом чи відпливом іноземного капіталу, що впливає як на стан грошового обігу, так і соціально-економічний стан України в цілому. Особливо відчутно в цьому аспекті впливають іноземні фінансові інвестиції, які вкладаються в боргові зобов’язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, то втрачається довіра іноземних інвесторів та відбувається відплив іноземного капіталу, в результаті чого знижується курс національної валюти [211, с.101-103].

Практично усі економісти, які досліджують проблему формування інвестиційного потенціалу, зокрема [4; 6; 22; 29; 35; 38; 39; 46; 63; 70; 88; 144; 145; 152; 155; 157] високий рівень оподаткування визнають фактором, який значною мірою гальмує процеси економічного розвитку. Огляд літературних джерел [110; 128; 143; 145; 152] на предмет проведення експертних досліджень щодо податків, які найбільше “вимивають” обігові кошти підприємств показав, що до них належать податок на додану вартість і нарахування на заробітну плату, податок на прибуток підприємств. Варто зауважити, що у звітах світового банку про стан конкуренції податковий тягар в Україні було визначено як найважчий для досліджуваної групи країн [64, с.63-64]. Поряд з цим варто зауважити, що рівень оподаткування є суттєвим фактором, який впливає на ухвалення рішення про здійснення інвестицій, про те не визначальним. До такого висновку дійшли експерти Німецької консультативної групи. Вони стверджують, що головні мотиви для іноземних інвесторів пов’язані зі збутом, а урядові пільги для потенційних іноземних інвесторів не вирішальний чинник для ухвалення інвестиційних рішень [244, с.150].

С.Панчишин та М.Стирський проаналізували обсяг інвестицій в Україну і співставили їх із умовами оподаткування, які мали місце протягом аналізованого періоду. Як виявилось, результати досліджень Німецької консультативної групи є правильними. Так, до 1996 р. в Україні наявність податкових стимулів для іноземного інвестора створювала чимало можливостей зменшити податкові платежі. У березні 1996 р. підприємства з іноземними інвестиціями були позбавлені всіх податкових пільг, проте це суттєво не відбилось на обсязі залучених інвестиційних ресурсів. Обсяги інвестицій із-за кордону, що надійшли за період від 1992 до 1996 рр. становлять лише 37,5% від їх загального обсягу за 1992-2000 рр. [64, с. 86].

Таким чином, основними проблеми оцінювання і формування ІПМП є: недосконалість законодавства про здійснення інвестиційної діяльності, дестимулююча амортизаційна політика держави, нерозвинутість системи контролювання цільового використання коштів державного бюджету і коштів іноземних інвесторів державними машинобудівними підприємствами, які є реципієнтами інвестиційних ресурсів, вибірковість преференцій для машинобудівних підприємств з іноземними інвестиціями, низький рівень розвитку вторинного ринку цінних паперів, нестабільність економічних, правових, політичних і соціальних умов залучення і використання інвестиційних ресурсів.

Скачати реферат “ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ОЦІНЮВАННЯ І ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦУАЛУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ”


Publisher: Team EPMPD  

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований. Обовязкові поля відмічені *

Можна використовувати наступні HTML-теги і атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>